Skip to main content
телефон Гарячої лінії Ковельського міського голови: 0 800 219 019 Повідомити про проблему

Михайло Волошук – Янгол Маріуполя

|

За матеріалами газети “Вісті Ковельщини”

Розмовляла з мамою Героя — Світланою ВОЛОШУК журналістка Аліна РОМАНЮК

Ось і завершився період Різдвяних свят. Цьогоріч він особливо був сповнений тривог та печалі. Хтось зустрів його у сімейному колі, а хтось не знаходив собі місця в рідному домі, раніше затишних стінах. У когось ці дні були наповнені щасливими митями і радістю від зустрічей з найріднішими, а в когось – оповиті сумом і тривогою від розпачу та самотності, адже з війни так і не дочекались найрідніших. Спорожнів дім, спустошена душа… Велика війна з російським агресором забрала найцінніше – життя. Тисячі життів мирних українців.

Громада Ковельщини в ці дні знову в жалобі зустрічала захисників на площі Героїв Майдану та з почестями провела їх в останню путь. А хтось, на жаль, і досі не може гідно попрощатися із своїм Героєм.

Це історія про шлях військового – юного, проте надзвичайно сильного та мужнього 20-річного “азовця” з Ковеля Михайла Волошука, який загинув під час оборони Маріуполя у 2022 році.

Ми називаємо Героями наших захисників, та повірте: ті, хто чекає їх вдома, хто вірить та підтримує, – теж герої. Це рідні наших військових: мами, бабусі, дружини, діти, друзі. Їх місію під час війни не треба недооцінювати. Їх віра та молитва – рушійна сила для воїнів. А горе втрати неможливо описати словами. Як неможливо підібрати слів, щоб підтримати та розрадити.

Ми зустрілись з мамою Світланою Волошук на виставці світлин полеглих “азовців”, де на нас з посмішками дивились очі Героїв. І серце розривалось на шматки, хоч тут було тихо і спокійно. Час від часу ми поглядаємо на стенд зі знімком Михайла і відчуваємо, що він ніби тут, з нами.

Перед початком повномасштабної війни, в грудні 2021 року, у нас була спроба з ним поспілкуватись. Михайло був у місячній відпустці, яка переносилась декілька разів. Ми хотіли з перших уст почути про славнозвісний “Азов” і як приклад для інших юнаків розповісти про самостійний відважний вибір 18-річного ковельчанина – стати на захист рідної України. Та через свою скромність юнак відмовився від інтерв’ю.

Я з хвилюванням згадую цей момент і тішуся, що мені вдалось побачити його тоді особисто. Шкода лиш, що вдома, окрім нього не було нікого, хто б, можливо, вплинув на його рішення. Я залишила свій номер телефону, але так і не отримала від нього дзвінка…

Хоч мамине серце завжди в пережи­ваннях за свої дітей, та все ж до такого нас ніхто не готував. Світлана Олександрівна запевняє, що її серце за Михайла завжди було спокійне: “Це син, який прийшов у цей світ просто янголом. Він не завдавав мені ніякого клопоту. Я ніколи за нього не хвилювалася. Він не мав ніяких шкідливих звичок, ніколи ніде не затримувався”.

Попри біль втрати, мама Світлана не опускає руки, вона ніби випромінює, як і її ім’я, світло, добро та милосердя. Мудрість та витримка викликають не лише повагу, а й захоплення. У її погляді, деталях одягу та особистих речах прослідковуються позитивні настрої. “Я й сама не люблю чорних речей. Не любив їх і Михайло. Тому навіть тоді, коли загинув, я намагалась нести щось світле у життя. Так, це горе. Горе родини і насамперед – моя особиста трагедія, але ми зобов’язані нести в світ лише світлу пам’ять про нього. І я розповідаю його історію, а не свою, не про те, як мені погано і як я буду жити без нього”, – каже пані Світлана.

Коли важко на душі, то жінка завжди спішить до Божого храму, а коли вже нестерпно боляче, читає Молитву українського націоналіста “Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого…”. Каже, що коли в розмові з Богом не має розради, то в цьому патріотичному тексті-молитві (слова були написані на стіні в’язниці кров’ю одного з лідерів ОУН Осипа Мащака) знаходить відповіді на всі болючі питання. Саме ця Молитва і гартує дух “азовців”, незважаючи на те, що всі вони різних віросповідань.

У сім’ї Волошуків – двоє дітей: 24-річна Яна та назавжди 20-річний Михайло. І хоч Світлана їх завжди виховувала і любила однаково, із сином у них був особливий зв’язок. Мешкали вони разом з турботли­вими батьками чоловіка, тож з дитинства у сина був чудовий друг – дідусь Петро.

“Він був дуже хорошою людиною. Слава Богу, що не дожив до цього моменту, адже це було б дуже важко для нього. Мої діти завжди згадували дідуся з радістю та світлом. Він мав чудове почуття гумору, з легкістю йшов по життю – це й передав моїм дітям.

Дуже важко нині нашій бабусі, адже дім спорожнів. Вона з великою любов’ю піклувалася про нас. Відколи встановили пам’ятний банер, Олена Євгеніївна зажди приносить туди свіжі квіти, а от перед святами сплела різдвяний віночок”, – зі сльозами на очах розповідає жінка.

А далі пригадує, що з самого дитинства дідусь брав онука до лісу, де збирали гриби та часто залишались на ночівлю. Дід Петро оточував його турботою, любив тішити приємними сюрпризаминаприклад, на пеньочках завжди залишати подаруноквід зайчика“.

Михайло відвідував спочатку садочок 12, а потімЗОШ 7 (ліцей 7). З дитинства хлопчина був соромязливим, але дисци­плінованим і ввічли­вим. Викладачі завжди гово­рили, що лише за зразкову поведінку йому можна ставити хорошу оцінку. Він завжди совісно ставився до обовязків. Ніколи не афішував, чим займається, але завжди невтомно працював над собою.

Його подальший шлях почав форму­ватися вже в підлітковому віці. Він цікавився історією та посилено займався спортом. Пані Світлана зізнається, що пишалася досягненнями сина і завжди бачила в ньому великий потенціал. Розповіла, що коли в 2014 році розпочалась війна на Сході України, він був ще зовсім юним, але вже тоді думав над тим, що особисто може зробити для користі справи.

Згодом вони обєдна­лися з однодумцями в спортивному клубі рукопашу гопакСіч“. Їх наставником був Олександр Філон. В клубі гартували не тільки своє тіло, а й дух. Їх гасла: “Спорт! Здоровя! Націоналізм!”, “Алкоголь вбиває націю!”.

Михайло закликав вести здоровий спосіб життя і підтримував рухНі краплі нікотину, ні краплі алко­голю!”. Однокласники знали про це і дуже пова­жали його за твердість у цьому питанні, за погляди на життя. Він говорив лише правду і тільки в очі. Ніколи не любив хизуватися своїми досягненнями, тому не роз­повідав про себе. Говорив мало, але чітко і по суті.

Так спортивний клуб рукопашу гопакСіч“, політичний осередокНаціональний корпус“, ГОВатрасформували у хлопця своєрідний фунда­мент мужнього воїна. Ці культурнопросвітницькі осередки допомогли йому освоїти свою справу. Там постійно відбувались тре­нінги з домедичної, тактич­ної допомоги, вдоско­налення української мови, а також спілкування в колі однодумців, досвід­чених викладачів. Тут обєдналась культурна еліта молодіж­ного середовища Ковеля.

Також Михайло спільно з групою патріотичної молоді боровся з наркорекламою в місті. Був донором крові у проєктіОдна кров” (керівник Наталія Курач), який діє в Ковелі з 2018 року.

Що міг за цей період часу зробити, він зробив. Та найбільша самопожертвайого життя. Якось він сказав: “Мамо, я зараз поіншому ставлюсь до смерті“. Я ж цю тему не розвинуладумаю, дитинко, тобі про таке рано думатище все життя попереду. Та він ніби знав щось, і ще з більшим ентузіазмом робив те, що подобалось, і цим формував свою особистість“, – підсумувала мама Світлана.

Після школи юнак продовжив навчання вКовельському центрі про­фесійнотехнічної освіти“, але вже тоді точно вирішив, що буде військовим. Для себе обрав полкАзові посилено працював над собою. Адже потрапити туди не так і просто. Їх вишколи, курс молодого бійця, який триває 9 тижнів, – це круто на словах, але дуже важко і фізично, і морально. Забігаючи наперед скажу, що йому це вдалося! Більше тоговін увійшов у 20 кращих бійців.

Все це завдяки його наполегливості й вимогли­вості до себе. З вигляду він худорлявий хлопчинане кремезний, але завжди у відмінній фізичній формі. До того ж, почав багато бігати (до речі, завжди у футболці з написомСильним доля посміхається“).

Якось він сказав, що збирається на спортивні тренування і певний час не буде на звязку. Насправді ж поїхав на випробування. Там був дуже жорсткий відбір, тому й не хотів мене хвилювати раніше часу, якби раптом не прой­шов“, – пригадує Світлана Олексан­дрівна.

Це вже згодом, коли все вдалось, юнак скидав фото та розповідав коротко, що і як там відбувається. Жорсткі умови були створені на перевірку стійкості особи: як поведеться і чи зможе вижити в екстре­мальних умовах. Із психологічногоце те, що всі хлопці в однаковому спецодязі, на головікепка, на грудяхлише іменний номер. Все. Також під час курсу невідємною частиною була медична та психо­логічна підготовка.

Він такий юний, і все це пройшов! Їх було 60 кандидатів, а прой­шло лише 39. Розумієте? Були хлопці, які не протри­мались навіть і тижня. Ви навіть не уявляєте, яким щасливим він був у той момент і з яким нетерпінням чекав повноліття!”, – з гордістю розповідає мама Світлана.

У жовтні 2020 року Михайло уклав контракт і отримав свій омріяний шеврон особисто від командира Дениса Про­копенка. Подальша служба проходила в окремому загоні спеціального призначенняАзовСхідного оперативнотериторіального обєднання Національної Гвардії України, де був гранатометником (операторнавідник).

Далі Світлана пригадує: “Він цим жив, казав, що його чекає підвищення. Дуже коротко та скупо розповідав про службу. Розповідав лише основне. Фото не висилав, як й інші бійці. Організовуючи ви­став­­ку, я зрозуміла, що я не одна така. Мами та дружини інших захисників теж не знали подробиць їх служби.

Я дуже зраділа цьому фото (що на стенді фотовиставки). Цінно те, що саме він мені його надав. Це було приблизно 9 лютого 2022 року. А даліповномасштабне вторгне­ння. Тоді я й подумати не могла, що таке станеться. Я була спокійна. Михайло був настільки позитивним у всьому, він так мене підтримував і заряджав! Тому я впевнена, що останні хвилини його життя були такі жзвісно, болючі, але з честю прожиті“.

Ця історія відкрила для мами Світлани нову сторінку життя, яке вона змінила кардинально. Звільнилась з роботи, змінила місце проживання, своє оточення, а також відкрила поновому свої можливості.

Наразі вони з батьками інших захисників активно відновлюють незнайомі для них сторінки з життя їх рідних. Вони обєдналися своїм болем та відроджують імена сміливих і хоробрих дітей, розповідають про їх героїчний подвиг заради України, щоб ми розуміли, якою ціною йдемо до Перемоги.

Фотовиставка, яку вони спільними зусиллями разом з небайдужими органі­зували, – це вписана кровю сторінка в історію України. Раніше це були просто фото на телефонах, нині ж за кожним знімкомісторія щасливих родин та їх непоправна втрата. Герої тут посміхаються.

Тож їмвелика вдячність і низький уклін за те, що після пережитого не замкнулись у собі, що займаються просвітницькою діяльністю, аби ніхто не був забутий.

Третину цих бійців, я вже добре знаю, знайома з їх родинами. Це дуже сильні хлопці. Мало того, що вони всі молоді, то вони ще й дуже вмотивовані. Їх переважна більшістьце успішні в мирному житті люди, які багато чого досягли, але залишили все заради захисту держави. Пізнавши цих хлопців, аналізуючи життя свого сина, я дійшла висновку, що вони народи­лися саме для цьогопросто у кожного був різний шлях.

Радію, що Михайло обрав полкАзов“. Не тому, що це елітний підрозділ Нац­гвардії, а тому, що тут високо цінують кожного, як про­фесійного бійця, так і твою людяність. Побратими підтримують один одного, адже навантаження дуже важкі.

Цікавими є й постулати, за якими живутьазовці“. Це – 10 Заповідей націоналіста. В них йдеться про те, як достойно жити, чого слід дотриму­ватися у житті, кого обирати собі в друзі, дружину.

Я ж пишаюсь своїм сином, бо завжди отримувала від нього фото медалей за пройдені випробовування в обраному напрямку (він обрав біг). Постійно, відпо­відно до віку, вони складали нормативи і мусили тримати себе у відповідній формі“, – розповідає Світлана.

Також вона захоплено пригадує щемливу цере­моніюМістерія. Небесний полкАзов“, де вшановують память полеглих бійців. Вона проводиться у вересні щороку в Урзуфі під Маріуполем.

Тисячоголоса Молитва, автоматні постріли та імена загиблих на щитах. З трепетом, повагою та без права на забуттятак в полкуАзоввшановують побра­тимів, які стояли плічопліч, носили один шеврон, підставляли братнє плече, розділяли окопний побут та радість перемог, але, на жаль, не повернулися з поля бою.

Поіменно згадують про кожного бійцяАзову“: тих, хто поліг у боротьбі із за­гарб­ником, хто зник безвісти під час бойових дій, чий життє­вий шлях обірвався за трагі­ч­них обста­вин чи по хворбі.

У 2022 році містерія відбувалась в Києві на Софійській площі, де віддали шану і Михайлу Волошуку. На вигукСампер!” у відповідь лунало: “Завжди в строю!”, “Памятаємо! Помстимося!”.

Почуття обовязку перед побратимами не полишало за життя Михайла і вдома. Приїхавши у першу відпустку, вони із друзями поїхали на могилу полеглогоазовцяз Волині, аби віддати шану. Йому було лише 18 років.

А в память про самого Михайла один із його побратимів Стас зробив собі тату на грудях зі словами: “Вогонь запеклих не пече“. Це слова Шевченка з поемиГамалія“.

Перед відїздом на перші випробування Світлана знайшла лист від сина, де, окрім особистого тексту, були слова: “Не сумуй! Вогонь запеклих не пече!”. Зізнається, що записка дуже цінна для неї, адже написана від руки. Це одна з небага­тьох речей, які лишились їй.

Щодо смерті Михайла, то Світлана вважає, що загинув він 4 березня, а не 1 травня, як зазначають в офіційних документах. Далі цитую її слова: “Я про це знала, я це відчувала. Звязок з ним обірвався саме тоді. Тож, окрім боротьби за Україну, я особисто маю боротьбу за те, щоб це довести.

Є побратими, яких евакуювали ще в березні, тож згодом зясувалось, що всі, з ким він воював, – загинули. Усі, хто його знав по службі, теж пізніше заги­нули. Ковель­чани Вла­дислав та Андрій, які були з ним в одній роті, – в полоні. Ми з нетерпінням чекаємо на добрі новини щодо їх повернення.

Розумію, що для людей ці цифри нічого не значать, а для меневажливі, і я обовязково зроблю все можливе, щоб це змінити. Зокрема, дуже допо­можуть свідчення командира роти, якого звільнили в остан­ньому обміні поло­неними. Саме він і підтвердив, що, мужньо тримаючи оборону Маріу­поля, героїчно за­гинув наш Михайло зі своїми побрати­мами.

Від початку повно­масштабного вторг­не­ння ми завжди були на звязку. Він постійно писав: “Як ви?”, “Виїжджайте в село по можливості!”, “Все добреабо навіть просто “+”. Кожен з близьких військового знає, як цей плюсик важли­вий.

Звязок з ним обірвався 2 березня. В цей час зник звязок в Маріуполі. І якби він був живий весь цей час до травня, як пишуть в офіційних доку­ментах, то уявіть, скільки б ще інформації я мала, скільки б усього він встиг мені розказати і допоміг зрозуміти, що ж там відбувається насправді. Про це все я б вам зараз теж розповіла. Я впевнена, що якби він весь цей час був живий, дав би про себе якусь звістку, бо інші захис­ники на звязок виходили.

Ускладнює все те, що підтвердити смерть Михай­ла в березні ніхто не може, адже нікомувсі загинули. Бої тривали постійно, весь час бомбар­дували місто, а я жила очікуванням і не­відомістю. Врешті, аж 16 травня прийшло офіцій­не підтвердження.

Виявилося, що хлопці опи­нились в повному оточенні, але свою позицію тримали до останнього. У ворога задіяні були і танки, і піхота. Зокрема, відомо, що було влучання танка в їхню бронемашинуСпартан“, яку з поля бою так і не вдалося забрати.

Є координати, але немає можливості потрапити туди через окупацію. Батьки готові виїжджати туди в будьякий момент, готові руками вигрібати кожну піщинку, аби віднайти своїх дітей.

Чи надіялись наші воїни на деблокаду? Так. Чи думали, що буде жорстокий наступ? Ні. Готувались, але не до таких масштабів, тому й не було належного озброєння. І навіть зараз його недо­статньо, аби здолати ворога.

Та війна триває, боро­тьба триває, і ще стільки всьо­го буде! Місто досі окуповане. Так, обмінНа щитітриває, але пекло про­довжується. Ці випад­кові співпадіння з ДНКжах кожної матері, як і те, що у нас немає тіла і ми не можемо належно поховати свою дитину.

Тож у мене зараз інша боротьбазробити все, щоб память про нього жи­ла. Я б хотіла, щоб запамя­тали його молодим, щасли­вим, вмоти­вованим юнаком, справжнім патріо­том, муж­нім і відваж­ним захисником українського народу. Щоб його стиль жит­тя став при­к­ла­дом для прийдешніх поколінь.

Якби не віра в Бога, я б не бачила свого подаль­шого шляху у житті, але вча­сно зрозуміла, що попереду в мене багато боротьби. Я ще не дочекалася свого сина, не дочекалася Пере­моги, щоб переконатися, що все це було недарма“.

Ми помстимося за його смерть! Ми прямо зараз це робимо, – каже Олександр Філон, наставник та побра­тим Михайла, який зараз теж захищає Україну від лютого ворога і високо цінує жертовний патріотизм юна­ка. – Мішаня зявився у на­шому русі зовсім не­помітно. Та це не завадило йому стати особливим. Багато хлопців, які потрапляли в рух підтримкиАзовуу Ковелі, приходили через спортзал, де я тренував, або через волонтерську діяльність вНацКорпусі“. Сампер опи­ни­вся і там, і там одночасно.

Був виваженим, спокій­ним і напрочуд дорослим для свого юного віку. Я із самого початку знав, що Михайло марив службою вАзо­ві“. Та він не просто мріяв, а впевнено йшов до своєї мети. І чомусь я ні на секунду не сумнівався, що він пройде відбір і потрапить до лав полку“.

Олександр щиро радів успіхам друга, адже завжди вважав його особливим. З одного бокунепримітним спокійним хлопчиною, а з іншоговимогливим до се­бе, принциповим та стри­ма­ним чоловіком, яких оди­ниці. Олександр теж служив вАзові“, тому впев­нено говорить, що память про Сампера буде жити вічно, бо він поклав своє жит­тя на вівтар нашої Свободи та Незалежності.

На світлинах: Ми­хайло ВОЛОШУК з ма­мою; з сестрою; з побра­ти­мами (ліворучковель­чанин Андрій Богдан, що в полоні; праворуч Михай­­ло Волошук і львівянин Роман Ши­мало, які заги­нули ра­зом на позиції при вико­нанні бойових завдань).

Фото з домашнього архіву.


© Ковельська міська рада.