Сьогодні на сторінках газети «Вісті Ковельщини» вийшло інтерв’ю з Наталією Гончар, постійною ведучою загальноміських захо­дів, заступником дирек­тора Народного дому «Просвіта»,  керівником народного аматор­ського фольклорного гурту «Намисто».

Пані Наталя – це безмежне джерело ідей, задумів, які вона  майстерно реалізовує разом зі своїми колегами на різних майданчиках нашої громади. Але ця розмова не лише про її професійне життя, але й про те, чим наповнене серце цієї сильної, талановитої жінки

Мистецтво і культура в умовах війни змінюють  формати, але не втра­чають своєї цінності та актуальності. Нашу справ­жню Перемогу набли­жають люди, які, здава­лося б, простими, але водночас глибоко патріо­тичними справами  роб­лять свій неоціненний внесок у досягнення цієї високої мети.  

Працівники культури і аматори народного мис­тецтва  допомагають три­мати інтелектуа­ль­ний  “фронт”, працюють з повною віддачею сил та енергії, аби підтри­мати  українських військових, оточити  турбо­тою і увагою їхніх рідних, роблять усе, аби довести підступному  ворогу споконвічну  істину: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…».

Сьогодні розповімо вам про Наталію Гончар, постійну ведучу загальноміських захо­дів, заступника дирек­тора Народного дому «Просвіта»,  керівника народного аматор­ського фольклорного гурту «Намисто»,  невтомну ентузіа­стку, жінку-матір, берегиню родинного вогнища,  яка все своє свідоме життя (понад 30 років)  присвятила роботі на культурній ниві.

Пані Наталією захоплю­ються всі – і дорослі, і діти, адже вона вміє віднайти ключик до кожного, неза­лежно від віку і професії.  Навіть колеги по творчому цеху іноді дивуються: «Звідки ж ця жінка черпає стільки натхнення, творчих ідей та енергії?». А ще вона – най­краща в світі матуся відваж­ного українського воїна, який  став доброво­льцем, поповнивши ряди Збройних Сил України. Мама, яка щодня чекає звістки з фронту, мама, яка з молитвою на устах просить Бога, щоб закінчилася війна, а кожен захисник і захисниця повер­нулися у рідні домівки.

Коли ж прийшло усвідом­лення того, що війна швидко не закінчиться, минув період хвилювань  і тривог, коли з’явилася можливість творчо працювати, Наталія Гончар  згуртувала навколо себе чималу когорту людей. Це аматори сцени нашої гро­мади — солісти, музи­канти, читці, хореографічні колек­тиви.

Завжди щира, усміхнена, енергійна, з величезним  багажем старовинних фольк­лорних  пісень (у неї їх ціла бабусина скриня!), Наталія Миколаївна  переконана, що українська пісня завжди має бути актуальною, мелодій­ною, журливою  й веселою, адже  торкається найтонших струн сердець кожного українця.

…І ось ми в гостях у Наталії Гончар. Відверто кажучи, я ніколи не бачила її такою… Ніби й та сама Наталка, але за  пос­мішкою неможливо прихо­вати гіркий присмак втрат, болі  і хвилювання. Захотілося її обійняти і мовчки засвід­чити свою величезну повагу та вдячність.

Робочий кабінет  пані Наталії нагадує творчу май­стерню з особливим колори­том і затишком, де народ­жуються ідеї для проведення змістовних концертів і за­ходів. Саме в цій   гостинній світлиці гуртує­ться творчий осередок Ко­вель­­щини, де завжди можна знайти під­тримку, або гене­рувати нові творчі проєкти.

— «Оберіть собі роботу до душі, і Вам не доведеться працювати жодного дня у своєму житті», — з особ­ли­вим трепетом промовила пані Наталія.  І  за мить про­дов­жила: — Це все справді  про мене, бо я не працюю, а займаюся улюбленою спра­вою. Адже,  щоб відчувати себе щасливим  на роботі і в роботі,  необхідно знайти такий вид діяльності, до якого лежить душа.

— Пані Наталію, тоді цілком очевидно , що Ви не шкодуєте про свій вибір?

— Власне, я стала тією, якою мріяла стати  з дитинства. Працюю у сфері культури понад 30 років, і жодного дня про свій вибір  не пошкодувала. Отримую від праці  задоволення, адже  дуже люблю те, що роблю, і роблю те, що люблю. Поруч зі мною професійна творча команда, залюбки ділюся досвідом з молодшими колегами.

Для мене  робота – це моє захоплення, моє життя. Іноді бувають моменти розпачу, але робота мене рятує від усіляких негараздів. Якби Ви запитали: «Ким би я хотіла стати, якщо повернути час назад?», я б однозначно від­по­віла: культпрацівником. І це щира правда.  Щоб працю­вати на культурній ниві,  потрібно по-справжньому любити свою професію.

Жодного разу не пошко­дувала, що є працівником культури. Чесно кажучи, просто не уявляю, чим би ще змогла б і хотіла займатись? Не всі можуть похвалитися, що їхня професія – це такий собі симбіоз хобі й роботи. Робота допомагає мені жити і переборювати різні життєві негаразди.

Безмежно ціную кожного  зі своїх колег, кожного аматора сцени.

Вони – неймовірні промін­чики, мегапозитивні і віддані своїй справі люди. Щиро  дякую їм за підтримку, розуміння та плідну творчу співпрацю.

Життя не уявляю без своїх «намистинок», які радують поціновувачів прекрасного щирою українською піснею. Невдовзі наш гурт відзна­чатиме 15 років  творчої діяльності. Це  справді моє «дітище», виплекане з вели­ким ентузіазмом  і натхне­нням. На базі Народного дому «Просвіта» діє 20 творчих колективів, з них – 12 носять звання «Народ­ний», три дитячих колективи – «Зразковий».

Для створення змістовних проєктів залучаємо людей, які закохані у мистецтво і  народну творчість.

– Наталіє Миколаївно, на жаль, війна торкнулася кожного свідомого україн­ця. Пам’ятаєте перші дні війни?

— 24 лютого 2022 року – день, коли щастя цілої нації перетворилося на особисту трагедію кожного українця.

З перших днів війни разом з колегами почали займатися волонтерською діяльністю в КДЮСШ  ім. Євгена Кондра­товича, де розташовувався центр надання гуманітарної допомоги. Робили усе можливе, аби якнайшвидше закінчилася війна. Принайм­ні ми у це дуже вірили і  надіялися. Було надзвичайно важко виступати, хоча, здавалося б, це благодійні концерти. Хтось це розуміє, а  хтось – ні.

Всі загальноміські заходи, концерти, фестивалі  носять патріотичний харак­тер. Всі сценарії народ­жуються з глибини серця. Кожне слово, кожен жест потрібно продумати і відшліфувати до дрібниць, аби не поранити чиєсь зболене серце.

Коли приходять спогади, то здається, що все відбу­валося в іншому житті. Іноді думаю: якою ціною українцям дається Перемога? Який зміст має для нас усвідом­лення, що ми подолаємо  ворога? Якою ціною?

Мені здається, що день Перемоги ми ніколи не будемо святкувати гучними концертами… Наш день Пере­моги буде суцільним Днем пам’яті. Занадто доро­гою ціною ми її виборюємо. Але інших варіантів немає…

Я, як і кожна мама, чекаю свого сина з фронту. Він ще зовсім молодий, але відважно  береже наші мир і  спокій. Моє ма­теринське серце, як і  серця багатьох матерів, розриває­ться на дрібні шматочки. В мене залиши­вся єдиний син. Щоразу, коли він з бойовими побрати­мами їде на бойові позиції, з ним  немає зв’яз­ку… Даруйте… Важко про це говорити.

Нехай кожна матір  після Перемоги обійме свого сина, кожна дружина пригорне­ться до свого чоловіка, нехай кожна дитина відчує міцні обійми свого тата.

Користуючись нагодою, щиро вітаю  творчих колег з професійним святом.  Нехай кожен день приносить Вам  приємні моменти, від яких  Ви черпатимете натхнення, нехай Ваш талант розквітає, нехай вистачить сил і натхнення наблизити нашу Перемогу!

Розмову вела

Світлана ТРОЦЮК