Автор: Семерей Руслана Віталіївна

Утретє в Ковельській громаді проходить конкурс «Заклад освіти – простір якості: середовище, що належить дітям». Цього року він має лише одну номінацію – «Заклад дошкільної освіти».

За перемогу змагаються: ЗДО №7, ЗДО №13 та садок у селі Заріччя. Їхні директорки Алла Сущ, Ніна Крицун та Катерина Котік знайомили сьогодні комісію  з роботою, досягненнями, напрацюваннями, показали приміщення, територію та укриття.

Головним багатством кожного закладу залишаються колективи – люди, які працюють із надзвичайною самовіддачею. Конкурс ще більше мотивує педагогів до розвитку, аналізу власної діяльності та пошуку нових ідей.

Особливо приємно відзначити увагу до деталей: освітяни створюють затишок, дбають про комфорт, виховують дітей у любові до українських традицій. У кожному садку є місце шани та пам’яті Героїв, що формує в малечі важливі цінності.

Голова конкурсної комісії, заступниця міського голови Наталія Маленицька підкреслює: для влади важливо, аби школи й садки були не лише сучасними та комфортними, а й безпечними. Саме над цим у громаді спільно працюють педагоги й представники місцевого самоврядування.

Хто отримає головну премію, поки залишається інтригою. Переможців оголосять під час урочистостей з нагоди Дня працівників освіти.

Зразковий аматорський ансамбль народного танцю «Дзвіночок» та солістка Вікторія Сидорук представляли наше місто та Україну на фестивалі “La Vie en Rose”, що проходив в італійському місті Пезаро.

Місцева публіка була зачарована кожним номером наших талантів, які показали, яке красиве й колоритне українське мистецтво, наповнене глибоким змістом та естетикою. Аплодисменти, щирі слова вдячності — саме так глядачі реагували на культурну дипломатію, яка не потребує перекладу.

Цей  тур  для юних артистів не лише  запам’ятався виступами на великій сцені, а й можливістю відкрити для себе Європу. Вони відвідали Будапешт, Венецію, Сан-Марино, побували на Адріатичному узбережжі.

«Дякуємо нашим батькам — за підтримку, віру і турботу. Саме завдяки вам ця подорож стала можливою. Особлива подяка організатору виїзду — Ігорю Барилку. Ви подарували нашим дітям казку, яка залишиться з ними на все життя», — зазначає керівниця ансамблю Інна Темрук.

Поїздка  стала важливою подією для колективу й нагодою заявити про Ковель, Волинь та Україну на культурній карті Європи.

Четверта осінь війни, болю й непоправних втрат. Михайлу Дудинцю, з яким прощалася наша громада, було лише 30… Дві маленькі донечки зростатимуть без тепла й турботи свого татка. Війна зруйнувала щастя молодої родини, обірвала мрії, відібрала найдорожче.

Михайло народився у Ковелі, навчався в школі №7, а згодом – у Старовижівському училищі, де здобув професію водія-автослюсаря. Із дитинства любив спорт, захоплювався плаванням і баскетболом, мав багато друзів, завжди був життєрадісним і доброзичливим.

Спочатку працював водієм на місцевому ринку. Але вже у 19 років підписав контракт із 24-ю окремою механізованою бригадою. І за кілька місяців опинився у самому пеклі – Дебальцевському котлі. Були й Лисичанськ, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Соледар… Він пройшов справжні жахіття війни ще тоді.

У 2017 році звільнився зі служби, намагався почати нове життя, працював далекобійником у Європі, та його завжди тягнуло додому. У рідному Ковелі зустрів свою Олю, з якою створив сім’ю. У 2021 році народилася донька Аліса, а у 2023-му – Соломійка.

У перші дні повномасштабної війни Михайло без вагань став до лав захисників. Його мобілізували 5 березня 2022 року. Він ніс службу в підрозділі 204-ї бригади тактичної авіації, яка тоді дислокувалася на Луцькому військовому аеродромі.

Навесні цього року його перевели до 35-ї окремої бригади морської піхоти. У новому підрозділі виконував надзвичайно небезпечні завдання: евакуйовував поранених і загиблих, підвозив усе необхідне на «нульові» позиції. У травні, під час бою поблизу Андріївки на Донеччині, загинули його побратими, а він сам отримав важке поранення. Три дні Михайло самотужки добирався до своїх, ще кілька днів чекав на евакуацію. Після численних операцій, тривалого лікування та реабілітації в липні 2025 року він повернувся на фронт.

Під час евакуації поранених побратимів біля Антонівського на Дніпропетровщині ворог влучив у автомобіль. Лікарі у Дніпрі боролися за його життя, але 23 вересня 2025 року серце гранатометника відділення морської піхоти батальйону морської піхоти військової частини А0216, матроса Михайла Вадимовича Дудинця зупинилося.

Не стало  прекрасної молодої людини, у якої попереду ще мало б бути ціле життя. Сьогодні пролунало багато теплих слів і спогадів про нього. Він залишив слід у пам’яті тих, хто його знав, з ким перетиналися його дороги.

Приїхали попрощатись  з Михайлом Дудинцем  його побратими. За словами командира бронегрупи Федора Бочкарьова, не кожен відважиться на те, що робив Михайло на полі бою. Дуже складні були задачі. У той день, коли ворожий дрон його наздогнав, він уже практично був на безпечній території. Всі вірили у те, що він переможе, справиться, що залишиться живим. На жаль.

– Дуже важко втрачати таких людей. Він воював для того щоб українці не переживали того аду, який ми бачимо на фронті. Моліться за нас, щоб нам було легше, щоб ми не втрачали віру там, на передовій. Від себе та усієї морської піхоти низький уклін батькам, що виховали такого сина, дружині, що відпустила, чекала.

Хрещена мама Любов Шум розповіла, який Михайло був невблаганний, коли вирішив підписати свій перший контракт:  «Ще під час АТО Михайло зробив свій вибір. Він був справжній воїн, справжній  українець. З 2015 року серце Михайла билось в унісон із серцем Батьківщини. Його діти завжди знатимуть, що їх тато Герой, а вони – доньки Героя».

Сьогодні – 1313-й день повномасштабного вторгнення росії на нашу землю. Жорстока війна продовжує забирати тих, хто всім серцем любив і вірив у свою країну, у її світле та мирне майбутнє, хто боровся за це.

«Наша громада низько схиляє голови перед світлою пам’яттю Героя. Щирі співчуття дружині Ользі, донечкам Алісі та Соломійці, мамі Юлії Іванівні, татові Вадиму Сільвестровичу, бабусі Надії Сергіївні, сестрам Анні та Наталії, усім рідним і близьким. Ми вдячні Михайлові за його подвиг, захист. Справжній патріот, вірний побратим та захисник – таким він назавжди залишиться у нашій пам’яті, буде для нас взірцем мужності, незламності та великої любові до України», – сказав під час громадянської панахиди міський голова Ігор Чайка.

Поховали Михайла Дудинця на Алеї Героїв міського кладовища.

Вічна слава і світла пам’ять!

Сьогодні над нашим ковельським небом знову здіймаються прапори із чорними стрічками. Наша громада у жалобі, ковельчани прощаються зі своїм земляком, захисником України Тарасом Солтисом.

Він  народився 29 грудня 1982 року. Навчався у ЗОШ №3, ще з дитинства виявляв здібності до точних наук і цікавився цифровими технологіями. У 2002 році вступив до Рівненського економіко-гуманітарного інституту на спеціальність «комп’ютерні технології». Саме тоді зустрів майбутню дружину, рівнянку Марину. У 2005 році в подружжя народилася донька Анастасія — найбільша гордість і сенс життя для татка.

Навчання у виші Тарас залишив, необхідно було забезпечувати сім’ю. Працював за кордоном, а згодом — торговим агентом у Ковелі. Пізніше родина переїхала до Рівного, де він проявив свої здібності у сфері телекомунікаційних послуг. Хоча офіційного диплому так і не здобув, але був справжнім майстром у роботі з комп’ютерною технікою та інтернет-мережами.

Згодом повернувся додому. Тут займався справою, яку любив найбільше: встановлював системи відеоспостереження й сигналізації, ремонтував комп’ютери.

На початок повномасштабного вторгнення працював механіком на СТО. Разом із друзями прийшов до військкомату, долучився до тероборони, допомагав охороняти об’єкти інфраструктури у складі добровольчого формування територіальної громади.

8 серпня 2024 року отримав повістку й без вагань з’явився у ТЦК. Його мобілізували до 128-ої гірсько-штурмової бригади, яка вела бої на території Курської області, а згодом воювала на Запорізькому напрямку.

Захисник завжди залишався на зв’язку з рідним містом, але найбільше — зі своєю донькою. Телефонував, писав повідомлення, надсилав фотографії. Навіть у найважчі хвилини знаходив для неї слова підтримки й любові. Та тиждень тому, 21 вересня,  сталося непоправне.

Солдат Тарас Солтис, радіотелефоніст відділення управління командира батареї мінометного взводу мотопіхотного батальйону військової частини А1556 (128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади), загинув внаслідок ворожого вогневого ураження біля Степногірська Запорізької області. Йому було 42 роки.

Про життєвий шлях воїна під час громадянської  панахиди розповів міський голова Ігор Чайка. Він  від усієї громади висловив  щирі співчуття доньці Анастасії, брату Дмитру з сім’єю, друзям, усім рідним і близьким.

Анастасія, якій у жовтні виповниться 20 років, нині перебуває за кордоном і не змогла приїхати на прощання. Вона написала, що тато мріяв побачити її весілля, тішитися онуками, бути добрим дідусем. Вона вірила, що ці мрії здійсняться… але війна обірвала їх безжально. Це звернення до батька озвучила мама дівчини:

«Ти був найкращим батьком. Ти любив мене як ніхто у цьому світі. Я так багато не встигла тобі сказати у нашій останній розмові, не показала фото із щасливих моментів. Я досі пам’ятаю, як з тобою тікали від дощу, як ми їли піцу, гуляли, як ти віддав останні гроші за іграшку, про яку я так мріяла.

Я знаю, що ти дуже хотів бути на моєму весіллі, стати дідусем. Але росія забрала твоє життя, забрала моє щастя. Ти постійно повторював, що можеш не встигнути, що живеш одним днем, але я не вірила, що ти підеш так рано. Я хочу подякувати за все моє життя, за всі щасливі моменти, що ти подарував. Досі не можу повірити, що ти більше не напишеш: «Мала, все буде супер. Я завжди з тобою».

Ти мені не подзвониш, не надішлеш фото. Тату, я сумую за твоїм голосом, за твоїм сміхом, підтримкою і гумором. Я не перестану чекати твого повідомлення, ніколи не повірю, що тебе немає. Твої внуки, правнуки, вся моя майбутня сім’я будуть знати, як ти до останнього подиху боронив Україну. Дякую безмежно тобі, тату, за те, що ти робив для нас. Я завжди пам’ятатиму. Ти мій Герой».

Страшна і безкінечна війна. Вона принесла стільки горя на нашу землю, що це важко осягнути.

Тарас Солтис назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав, як щирий і відданий син своєї землі, добрий друг і люблячий батько, який жив заради доньки, рідних і України.

Поховали воїна на Алеї Героїв міського кладовища.

Вічна пам’ять і слава!