Автор: Семерей Руслана Віталіївна

У Ковелі вперше пройшли змагання з настільного тенісу для ветеранів і захисників. Їх організувало управління культури, молоді, спорту та туризму.

14 учасників зареєструвались, щоб поборотись за перемогу. Практично всі вони – аматори. Втім, не маючи професійної підготовки володіння малою ракеткою,   гравці були  досить впевненими і наполегливими за тенісними столами.

Змагання проходили у двох категоріях. Серед ветеранів перше місце здобув Дмитро Мартинюк, друге – Анатолій Остапчук, третє – Сергій Мілехін. 

Серед військовослужбовців найуспішніше зіграв Олексій Кашецький, другим був – Олександр Шум, третім – Вадим Прокопчук.

Вітаємо! Нехай і надалі спорт наповнює життя новим  змістом, радістю та  успіхами.

Загалом вихідні, які минули, були багатими на різноманітні спортивні події. Зокрема, Ковель приймав Всеукраїнський турнір з дартсу «501 DO” серед аматорських команд.

У Транскордонному центрі діалогу культур імені Гетьманів Ружинських свою майстерність демонстрували учасники з чотирьох областей України,14 громад Волині.

Скорботний тиждень у нашій громаді. Мало не щодня отримуємо сумні звістки з фронту, прощаємось з нашими Героями. Сьогодні ковельчани віддали останню шану воїну Роману Ващуку. Він загинув 3 листопада 2023 року. Понад рік рідні вірили, що він живий, у них жевріла надія. Але війна винесла свій найстрашніший вердикт.

Усе життя Романа Ващука, пов’язане з нашим містом. Він народився 19 лютого 1988 року. Навчався у ЗОШ №10. Опанував фах зварювальника у ПТУ №7. Працював за спеціальністю, деякий час був на роботі у Польщі. Згодом повернувся.

І все змінило 24 лютого, коли в Україну прийшла страшна біда. 1 грудня 2022 року Роман отримав повістку. Пройшов підготовку у  навчальному центрі на Рівненському полігоні. Перед відбуттям до місця дислокації свого підрозділу на 2 дні приїхав у рідне місто. З тих пір рідні не бачились з Романом. Лише дзвінки, короткі розмови, повідомлення.

Мама Наталія Михайлівна самотужки виховала трьох синів, але за найменшого Романа завжди найбільше боліла душа. Привітний, лагідний, добрий, працьовитий. Оберігав маму від негативу, зайвий раз не турбував.

Повертаючись з позицій,  завжди телефонував, щоб заспокоїти. Востаннє жінка чула голос сина 2 листопада 2023 року. Він повідомив, що має важливе завдання,  ніби відчуваючи біду, додав: «Якщо цього разу зникну, то вже не знайдете».

Довгим був шлях воїна додому. П’ятнадцять місяців рідні чекали, сподівались, що він живий, що вони його обіймуть, що він повернеться. Мама  зберігала у телефоні фото, де у полоненого бійця шрам, як у Романа, що залишився  після падіння з висоти ще у дитинстві. Але на початку лютого надійшов результат генетичної експертизи.

Старший стрілець-оператор 2-го механізованого батальйону в/ч А 4674 Роман Ващук загинув 3 листопада 2023 року в районі населеного пункту Новопрокопівка Запорізької області. Його життя обірвалось у 35.

Міський голова Ігор Чайка  подякував мамі Наталії Михайлівні за гідне виховання сина.

– Низькій уклін Вам та щирі співчуття усій родині: дітям нашого Героя – сину Михайлу, доньці Маргариті, братам Віктору та Андрію. Роман до останнього був відданий військовій присязі, своїй країні. Тепер він на небесах і буде тримати небо над Україною, за яку поклав своє життя.

Сьогодні під час прощання про Романа сказали дуже багато теплих, щемливих слів, згадували про нього, як про дуже добру, світлу, надійну людину.

Вічна пам’ять, честь і слава!

Поховали Романа Ващука з усіма військовими почестями на Алеї Героїв міського кладовища.

Сьогодні на центральній площі знову – велелюдно.  Ковельчани прийшли  попрощатись зі своїми земляками,  Героями  –  Олегом Сахарчуком та Олександром Турчиком. Мужніми чоловіками, патріотами своєї країни, прекрасними людьми.

У кожного з них – свій шлях, своя доля. Їх біографії в чомусь перегукуються. Про це  під час громадянської панахиди  говорив  міський голова Ігор Чайка.

Життя Олега Сахарчука  вражає справжністю і любов’ю до всього – родини, справи, якою займався, країни.

Народився  у селі Стеблі. Закінчив Уховецьку загальноосвітню школу. У Ковельському машинобудівному технікумі здобув фах техніка-механіка. Пройшов строкову службу. Бойовий досвід здобув під час АТО у 2014-2015 роках. Працював на очисних спорудах КП «Ковельводоканал», в службі охорони у  Ковелі та Києві.

З дружиною Тетяною виховував трьох синів, свою найбільшу гордість: Дмитро – слідчий Національної поліції,  Владислав – студент Львівського університету безпеки життєдіяльності ДСНС,  Олег – школяр ліцею №12.

Рідні розповідають, що їх найкращий у світі син, чоловік, батько, був дуже гостинний, любив готувати, слідкував за  кулінарними новинками, мав власні рецепти. Він з радістю зустрічав друзів у  своєму будинку,  частував своїми стравами. Завжди спішив до  батьків Надії Григорівни та Федора Олександровича, щоб підтримати, допомогти.

Коли почалась війна, Олег працював неподалік Бучі охоронцем. Тоді йому вдалося вийти з окупації. Врятуватись. Повернутись додому.

Уже за кілька днів отримав повістку, у березні 2022 року його мобілізували. Служив спочатку на Рівненському полігоні старшим кухарем. Згодом потрапив до інженерного взводу. Разом з побратимами виконував завдання  на Куп’янському та Запорізькому напрямках.  

2 лютого –  був на зв’язку, спілкувався  з дружиною. Тоді ще ніхто не знав, що голос найріднішої людини звучав у телефонній трубці востаннє. 

Наступного дня надійшла страшна звістка: сержант, командир стрілецького відділення в\ч А 4808 Олег Сахарчук загинув при виконанні бойового завдання поблизу населеного пункту Приморське Запорізької області. Йому тепер назавжди – 46.

Олександр Турчик учора мав би зустрічати свій 51-й день народження. На жаль,  не дожив до нього…

Він – корінний ковельчанин. Навчався у ЗОШ №1,  коли сім’я переїхала у село Воля-Ковельська – у ЗОШ №10. Здобув професійну освіту у ПТУ №7, яке закінчив з відзнакою. Далі була служба в армії. Пізніше – навчання у Ковельському машинобудівному технікумі. Працював на різних посадах у КП «Ковельводоканал».   

Мав багато друзів та знайомих, але найголовнішою для нього завжди залишалася родина.  Всю свою любов віддавав трьом племінникам, про яких піклувався, як про власних дітей. Добрий, світлий, щирий. Він любив природу, захоплювався риболовлею, полюванням, був затятим грибником.

Олександр Турчик ще до початку повномасштабного вторгнення доєднався до місцевої тероборони. 10 січня 2022 року підписав контракт та розпочав військову службу. Лиманський, Покровський, Краматорський напрямки. Олександр їх пройшов зі своєю «сталевою соткою».

Удома на нього чекали мама Катерина Борисівна, тато Василь Порфирович, сестра Тетяна з сім’єю. Завжди – на зв’язку, завжди – слова підтримки і розуміння від дорогих людей.

У листопаді минулого року Олександр дивом вцілів після авіаудару по господарській частині поблизу Костянтинівки на Донеччині. Саме тоді загинула його командир,  ковельчанка Марина Ізотова. Важко переживав втрату. Сам отримав поранення, довго лікувався був на реабілітації у різних медичних закладах України. Здоров’я було уже підірване.

Все ж 15 січня повернувся до військової частини. Самопочуття погіршувалось. У зв’язку з цим Олександра госпіталізувати. Дорогою до лікувального закладу Дніпра серце сержанта, старшого кухаря господарського відділення взводу матеріального забезпечення 2-го механізованого батальйону в\ч А 7028 зупинилося.

На цій війні українці гинуть не лише від ворожих куль та осколків. Але й відходять у вічність від пережитого, від того, через що їм довелось пройти.

Сьогодні було багато спогадів,  хороших слів сказано про кожного військовослужбовця. Вони прожили достойне життя. Кожен з них міг ще так багато зробити,  подарувати любові, турботи тим, хто поруч.

Пам’ятаймо ціну нашої свободи та незалежності.

Поховали Олександра Турчика та Олега Сахарчука на Алеї Героїв міського кладовища.

Вічна пам’ять та слава!