Автор: Семерей Руслана Віталіївна

Його життя обірвала війна. Дмитру Табачуку назавжди – 41. Сьогодні наша громада на колінах прощалась з мужнім воїном, в останню земну дорогу свого татуся-Героя синочки проводжали, загорнувшись у синьо-жовті прапори.

Усі, хто знав Дмитра, любили і поважали його за надзвичайну доброту, щирість, позитив, який він випромінював. Ним пишалися, бо всі його вчинки були про порядність, виваженість та честь.

Він народився у нашому місті. Навчався у школі №13, у старших класах – у ЗОШ №7. Згодом – у Кременецькому лісотехнічному технікумі.

Після чого повернувся у рідний Ковель. І понад 20 років працював у Ковельському спеціалізованому акціонерному товаристві «ТУР». Пройшов шлях від робітника до майстра зміни. Ця справа була йому до душі, адже надзвичайно любив природу. Волинські ліси надихали його, додавали сил і натхнення.

Зустріч з майбутньою дружиною йому подарувала звичайна поїздка у маршрутці №20. У той день Діма добирався на роботу, Оксана – на заняття у медколедж. Познайомились, обмінялись контактами, ще довго пересікались у тій самій маршрутці. З часом їх дружба переросла у кохання. І у 2013 пара побралась, у них народилось двоє хлопчиків. Старшому Микиті зараз – дев’ять, меншому Владиславу – сім.

Разом вони раділи життю, кожному мирному дню. Все змінилось у лютому 2023, коли Дмитра мобілізували. Сімейні плани, задуми довелось поставили на паузу. Настав час тривог, очікувань, спілкування на відстані.

Дмитро пройшов навчання, потрапив в артилерійські війська, був корегувальником вогню мінометної батареї військової частини А4447. Вивчився на оператора дронів.

Всі, хто з ним воював поруч, пам’ятатимуть Дмитра як мужнього, відважного і надзвичайно надійного захисника. Він не раз з поля бою виносив на руках побратимів, дивився смерті у вічі.

Але і його хоробре серце обпікало те, через що доводилось проходити на війні. За словами рідних, особливо важко він переживав смерть свого командира, нашого земляка Петра Басанського з Колодяжного.

Це сталось торік у листопаді. Петро в останній момент замінив Дмитра на бойовому завданні, з якого не повернувся. Дмитра дуже це бентежило, йому постійно здавалось, що Петро загинув за нього.

Тож перше, що зробив, коли у січні цьогоріч був у відпустці, поїхав на могилу свого друга.

Знову листопад. На жаль, через рік Дмитро загинув сам. Свій останній бій він прийняв у місті Курахове Донецької області. Ще о 20 год. 05 хв. 14 листопада він говорив з дружиною. Їхня розмова різко обірвалась, бо Діма сказав: «Приїхала машина. Треба розвантажувати».

Це були останні слова, які почула Оксана. Його телефон з того часу мовчить…

Наступного ранку побратими розповіли, що на позиції, які вони зайняли, прилетів ворожий дрон. Внаслідок скиду вибухівки Дмитро отримав поранення, несумісні з життям.

«Вклоняємось перед відвагою, стійкістю та патріотизмом полеглого воїна, який боровся за Перемогу. Співпереживаємо родині у цій невимовно важкій втраті. Глибокі співчуття – дружині Оксані, синам Микиті та Владиславу, мамі Тетяні Хрисанівні, татові Миколі Полікарповичу, брату Сергію, сестрі Людмилі та всім, хто знав і любив Дмитра Табачука. Хай Господь дасть сили і витримки впоратись із непоправною втратою», – звертаючись до близьких людей Дмитра, сказав міський голова Ігор Чайка під час громадянської панахиди.

Віктор Кондратюк, начальник цеху САТ «ТУР», який працював з Дмитром усі 20 років, пам’ятає навіть той день, коли молодий юнак прийшов на роботу.

– Дмитро був тією людиною, яка об’єднувала навколо себе. Він прекрасно знав свою справу, допомагав, підказував. На роботі знайшов друзів, які стали його кумами. У лютому він повідомив про своє рішення – йти воювати. Всі чекали, що після Перемоги Дмитро знову повернеться на рідне підприємство… Не віримо досі, що його немає.

Дмитро всією душею любив свою родину, наше місто, Україну. І цю любов він проніс через усе життя.

Дякуємо воїнові за захист. Світла і вічна пам’ять.

Поховали Дмитра Табачука на Алеї Героїв міського кладовища.

Сьогодні мешканці нашої громади провели в останню земну дорогу свого земляка —  гранатометника стрілецького батальйону військової частини А4674, сержанта Олега Богдадюка.

Ковельчанин народився 25 листопада 1978 року. Навчався у школі №10. Він обожнював футбол, відвідував секцію у місцевій дитячо-юнацькій спортивній школі.

Після закінчення 9 класу — вступив до Ковельського професійно-технічного училища №5,  здобув професію столяра.  Відслужив строкову службу в армії — у прикордонних військах. Займався ремонтами, працював на будівництві. Любив природу та риболовлю.

Олег – з багатодітної родини. Він, його три брати і сестра  рано втратили батьків, тому намагались триматись завжди разом, жили дружно, підтримували один одного.  Разом з тим, Олег мріяв про власну міцну сім’ю.

Своє справжнє щастя він знайшов поруч з Анною. Їх синові Назарові  лише 5 років, половину з яких він ріс без батька.  Олег, наслідуючи приклад старшого брата Ігоря, який воює у складі Збройних Сил України, пішов у квітні 2022 року у військкомат. Тоді розпочався його шлях воїна.

Спочатку він служив у тактичній авіації у нас на Волині, потім — прикривав небо нашої столиці від ворожих шахедів у складі мобільної групи. Коли  формувалась 117 окрема механізована бригада, його відібрали у стрілецький батальйон, де він став гранатометником.

Мужнього та відважного захисника відзначило Міністерство оборони України медаллю “Хрест доблесті”.

Останню свою відпустку чоловік провів декілька місяців тому разом із сім’єю, тішився можливістю бути поряд з рідними. Разом з дружиною вони вирішили оформити свої стосунки — подали заявку на реєстрацію шлюбу на 11 листопада. Не судилось. Саме в цей день Олег пішов на своє останнє бойове завдання поблизу села Петрівка Донецької області.

“Ми сьогодні зібрались тут, аби разом сказати: спасибі тобі, воїне, за сміливість, доблесть, честь, відданість Україні. Саме завдяки таким захисникам наша держава має майбутнє. Щирі співчуття дружині Анні та синочку Назару, синам від першого шлюбу — Назарію та Вадиму, братам Ігорю, Сергію та Михайлу, сестрі Ірині, усім, хто знав і любив нашого Героя. Вічна йому пам’ять і шана”, – сказав міський голова Ігор Чайка під час громадянської панахиди.

Олегу Богдадюку назавжди — 45. Поховали Героя на Алеї Героїв міського кладовища.

Ніколи не забудемо ціну нашої свободи та незалежності.

Слава Україні! Героям слава!

Міський голова Ігор Чайка разом із депутатом міської ради Андрієм Мілінчуком побували на міжнародній виставці та конференції “Rebuild Ukraine: Construction and Energy 2024” («Відбудова України: Будівництво та енергетика»).

Заходи таких масштабів — це можливість завʼязати нові інвестиційні партнерства, познайомитись з донорськими організаціями та їхніми програмами, які спрямовані на відновлення послабленої війною економіки нашої країни.

Як зазначив мер у дописі на своїй сторінці у Фейсбук, під дахом головного експоцентру польської столиці організаторам вдалося зібрати близько 600 компаній із понад 40 країн світу, очільників профільних міністерств іноземних держав, а також представників міжнародних установ та організацій.

Результатом поїздки стало підписання меморандуму про співпрацю Ковельської громади з американською компанією Aries, норвезькою TSCHUDI Logistics – у сфері транспортно-логістичних послуг та з норвезькою енергетичною компанією.

«Подякував нашим новим партнерам за підтримку України та готовність інвестувати в розвиток енергетичного сектору та інфраструктури нашої громади», – наголосив Ігор Чайка.

Захід відбувся під патронатом Міністерства енергетики України за підтримки Міністерств відновлення та економіки.

У зв’язку із складною оперативною ситуацією в енергетичному секторі розгортають пункти незламності по місту, де можна підзарядити мобільні пристрої:

– міська рада (вул. Незалежності, 73);

– пожежні частини (на вулицях Міцкевича та Відродження);

-залізничний вокзал;

– намет біля дитячої бібліотеки у парку культури і відпочинку імені Лесі Українки;

– намет поблизу котельні на вул. Заводській, 27а.

Енергетики працюють, аби повернути світло ковельчанам.

Сьогодні, 15 листопада, 80-річчя  зустрічає Почесний громадянин міста Ковеля, міський голова 1991-1998 років, відомий поет, письменник і краєзнавець Анатолій Семенюк.

У Анатолія Володимировича – цікаве і дуже насичене життя, велику частину якого він присвятив  Ковельській громаді, розвитку нашого міста.  Двічі йому ковельчани у непрості 90-і роки довірили керівництво містом. Це був час змін і новацій, державного становлення.

Талановитий організатор, добрий наставник, чудовий друг і надзвичайно хороша, щира, чуйна людина, яка подарувала нам усім немало цікавих книжок про історію Ковеля, легенд, створила неофіційний гімн нашого міста – «Пісню про Ковель». До слова, Анатолій Володимирович свій перший вірш написав у 49 років. На сьогодні він видав уже вісім збірок своїх поезій.

Ювіляр  безмежно любить життя, наше місто. Він – великий оптиміст, енергійна і небайдужа людина. І нині, не дивлячись на поважний вік, продовжує займатись творчістю, має свій погляд на розбудову міста, ідеї  і пропозиції.

Сьогодні у Галереї мистецтв відбувся творчий вечір Анатолія Семенюка «Іду по життю із любов’ю», на який зібрались представники влади, рідні, друзі, духовенство,  колеги, люди, з яким не раз зводила доля Анатолія Володимировича.

У залі звучали не лише поезія ювіляра,  пісні  на його вірші, але й багато  віншувань з нагоди особистого свята.

З 80-річчям Анатолія Володимировича  привітали та подякували за життєві здобутки  секретар міської ради Оксана Багнова, Ковельські міські голови різних років – Микола Вельма, Володимир Бойко, Сергій Кошарук.

Усі, хто брав слово, ділились яскравими спогадами, цікавими історіями, згадували про спільні успіхи, яких вдалось досягти разом з Анатолієм Семенюком. Говорили про творчість ювіляра,  яка стала великою частиною  життя.  Хтось зауважив, що йому вдається писати музику словами.

Уся ця злива компліментів, побажань, дуже розчулила Анатолія Володимировича: «Цей вечір, наче промінь світла, який влетів у мою  душу. Я щасливий, що те, що я написав,  відгукується у ваших серцях, приємно чути, коли мої твори цитують, мої слова кладуть на музику. Щиру дякую усім за добрі слова, зичення. Велике спасибі родині за підтримку. Сьогодні найбільше для усіх бажання – це мир і Перемога в Україні. Буде Перемога – буде спокій і благополуччя у родинах, місті та країні. Тож незламності нам усім і надалі, нехай нас єднає добро, душевність і любов до кожного та України»

Тож спасибі Вам, Анатолію Володимировичу,  за багаторічну  працю на благо нашого міста, вашу краєзнавчу й творчу діяльність, активну громадську позицію.

Здоров’я, наснаги, родинного тепла, щедрих творчих і життєвих  надбань, удачі й оптимізму. Многії  літа!