Автор: Семерей Руслана Віталіївна

Ще кілька історій від ковельчанок, дружин наших полеглих Героїв, які вони передали пензлем та фарбами з допомогою справжніх професіоналів – Оксани Цюп’яшук та Світлани Солодун.

– Такі майстер-класи проходять у багатьох містах України. На Волині Ковель став третім містом, яке взяло участь у проєкті «Жива. Справжні історії кохання». Важливо, що всі дівчата задоволені. А ми раді, що змогли їм хоч трішечки допомогти, розрадити, повірити в себе, – зауважили художниці.

Оксані Поліщук найперше, що спало на думку і захотілось зобразити — маленьке сонечко на міцній чоловічій долоні.

– Це через те, що мій чоловік Мирослав, як потрапив на фронт, постійно писав: “Доброго ранку, моє сонечко” і присилав фото цих красивих комашок.

«Хочу намалювати це сонечко, ніби це я у чоловічій долоні. І все це на фоні моря. Ми, як і багато сімей, відкладали відпустки, подорожі. Ми уже навіть планували, що у 2022 році влітку поїдемо кудись з синами. Бо раніше, то діти маленькі, то ремонт, постійно якісь проблеми. Так і не вийшло, – розповідає Оксана. – Хочеться людям цією картиною донести, що не треба відкладати на потім те, що плануєте зараз. Робіть сьогодні те, що хочеться, проводьте разом більше часу, щоб потім не шкодувати. Раніше теж ми про це говорили, але тепер це зовсім інакше сприймається. Треба жити тут і зараз».

Каже, що з дітьми Денисом і Матвієм уже кілька разів була на морі. Вона робить це для синів. Коли розповідала історію, то, здається, разом з тим обдумувала далі сюжет картини.

– Думаю, на цій долоні я ще додам два маленьких сонечка – наших хлопчиків Дениса і Матвійка.

За словами Марії Корецької, вона довго вирішувала, що намалювати. А коли поїхала на кладовище, підійшла до могили Юри, одразу перед очима постало зображення великого білого крила.

– Зрозуміла, це те, що мені треба малювати, це те, що постійно зі мною. У нас з Юрою мала бути річниця весілля, і я хотіла зробити йому подарунок. Ми готували із моєю знайомою фотосесію, вона придбала великі білі крила, костюм. Не встигли.

«Як тільки познайомились, йому завжди говорила, що він дарує мені крила. Востаннє, коли приїхала до нього на схід, він запевняв мене — все буде добре.

Поверталася додому така окрилена. Його впевненість вселяла якусь віру і надію. Коли повідомили нашій крихітці, донечці Марії, що сталося, то вона сказала, що мій тато тепер — білий янгол, у нього – великі білі крила і тепер він буде нас охороняти. Тут є три маленькі пір’їнки – це уособлює, що ми назавжди втрьох, разом, поруч».

Марія продовжує: «Юра був дуже відкритий, справжній, добрий, лагідний, прекрасний тато, ніжний, люблячий. Він нас оберігав, захищав і дуже любив. У той же час – мужній, твердий у своїх рішеннях, він уособлював у собі всі ідеали, які має мати чоловік».

Для Марії створення картини — це перший досвід. Каже, це заспокоює, допомагає зосередитись на хороших емоціях. На її думку, дуже добре, що є така можливість – залишити свої спогади на полотні.

Жінка писала вірші для свого чоловіка, вони йому дуже подобались. Навіть планували з часом видати збірку. Можливо, це колись станеться, і на обкладинці збірника з’явиться біле крило, яке намалювала Марія.

Юлія Війтик мріяла з чоловіком Русланом побачити Скандинавські гори, подорожувати, насолоджуватись цим неймовірним краєвидом. Війна не до-зволила планам подружжя збутись.

На картині жінка показала гори, озеро, будиночок, де можна було б зупини-тись. З допомогою професіоналів їй вдалось свою уяву перенести на полотно.

Тепер цей пейзаж буде їй нагадувати про ці незабутні хвилини, це залишить-ся на згадку про рідну людину, щасливі моменти, які так хочеться зберегти.

Дружина Сергія Димарчука Юлія присвятила своєму чоловікові вірш, а те-пер вона його зобразила на картині, яка створена у дуже теплих тонах, і ви-промінює багато тепла і любові.

Намалюю картину, на ній – наше кохання.
Найяскравіші фарби тут потрібні мені
Це було фантастично і щодня – як востаннє.
Навіть в хмарну погоду нам світили зірки.
Дарував мені квіти, ні, не ті, що на клумбі.
Ну а ті, що плекала твоя ніжна душа.
Обіймав мене палко і розходились хмари,
Оселялась у серці надзвичайна весна.
На картині тій будуть наші діти й онуки,
Їх любив ти безмежно, аж до щему в душі.
І велика родина, так тобою любима,
Ну і, звісно всі друзі, що разом по життю.
Я малюю картину, а на ній наше щастя…
Та, боюся, що цього не вмістить полотну…

Нагадаємо, що упродовж двох днів у Ковелі проходив майстер-клас у рам-ках всеукраїнського проєкту «Жива. Справжні історії кохання», який запо-чаткували майже рік тому. На Волині його реалізовує благодійний фонд «Сучасна Україна».

У Ковелі упродовж двох днів проходив майстер-клас у рамках всеукраїнського проєкту «Жива. Справжні історії кохання», який започаткували майже рік тому. На Волині його реалізовує благодійний фонд «Сучасна Україна».

Втілити ініціативу в життя у нашому місті допоміг центр соціальних служб. Його директор Інна Третяк каже, що художниці Світлана Солодун та Оксана Цюп’яшук ні хвилини не роздумували, а одразу погодились попрацювати з дружинами захисників.

І дівчат теж не довелось довго вмовляти. Хоча більшість з них вперше тримають в руках пензель і фарби, але вони вирішили спробувати, і у них все вийшло.

Кожна з учасниць так трепетно і ніжно розповідає свою історію, що не хочеться пропустити жодного слова. Ці спогади – невидима ниточка, яка поєднує їх з тими, кого уже, на жаль, немає з нами. Вони у їх серцях, спогадах, а тепер щасливі моменти з минулого – на цих дивовижних картинах.

У Тетяни Богдан – яскравий зимовий пейзаж із вкрапленням космічної теми. Вона каже, що зима для її чоловіка Петра була чимось особливим. Вони постійно ходили гуляти морозяними, засніженими вечорами, коли була така можливість.

– Колись поїхали на гірку в Ружині, а біля нас вискочив олень і пробіг біля донечки Емілії. Діти такого не очікували, це було так несподівано. Ми вже й збирались їхати, а Петя говорить, а давайте ще разочок з’їдемо і — додому. Він спускає Емілію, Тимофія і тут — цей красень, — пригадує Таня. — Діти теж люблять зиму. І до цих пір від них чую: а з татом так класно було, а тато возив на гірку».

За словами Тані, космос – це велике захоплення Тимофійка. Для нього це щось неймовірне.

– Друга зима без нашого Пєті, але кожен день про нього згадую, думаю. Ми познайомились восени, але взимку Пєтя мені запропонував одружитися. І знову зима…

Дружина кіборга Валерія Гонти Любов обрала для своєї історії кадр з минулого свого чоловіка. Ще у 2016 році гурт «Патріот» запросив Валерія  знятись у своєму кліпі на пісню «Сніг. Історія одного кіборга». Все це проходило в засніжених Карпатах.

«Задум, що військовий повертається додому втомлений, знесилений, його першим зустрічає  друг — собака хаскі, і вони разом спостерігають світло у рідних вікнах. Так мені захотілось це зобразити. Ми тоді перший раз були в Карпатах, – розповідає Любов. — Прожили  у парі чоловіком 18 з половиною років, у нинішньому році – було б 20. У сім’ї він був завжди  ніжним, називав мене «моя бубочка». Вранці приносив  каву  в ліжко, був уважним, турботливим батьком, чоловіком. Було багато у нас яскравих моментів».

Валерій у 2014 пішов добровольцем, був у багатьох гарячих точках. А 24 лютого о четвертій по обіді зібрав речі і пішов, хоча мав другу групу інвалідності, здоров’я не було, але не вагаючись – знову на фронт.

– Ми його підтримали, бо розуміли, що він не зможе залишатись вдома. Це було його покликання, хоча Валерій не був військовим. Остання наша поїздка була з чоловіком в Карпати на мій день народження. Такий теплий спогад. Щоб вивільнити біль,  тепер часто їжджу в гори. Дуже вдячна хлопцям з гурту «Патріот» за відео, переглядаю його часто, згадую.

Ірина Абрамчук уперше малює. Як вона зазначає, для неї це водночас легке відчуття, але разом з тим –  і важко, тому, що ти передаєш свій стан, який зараз усередині тебе. Сюжет картини придумала разом з донечкою Олександрою. А на ній Ірина в ніжних обіймах чоловіка Романа, а над ними, ніби омофор – потужні крила.

– Хочеться цих обіймів. Він завжди казав «обнімашки». І донька Олександра хотіла, щоб саме такий був малюнок — де ми з чоловіком удвох. Це тільки так тепер він може захистити нас своїми крилами, які я відчуваю. Кожен день він поряд зі мною. На цій картині дощ, але я ж знову під його захистом, він оберігає нас з донькою від усіх негараздів.

Це лише частина історій, якими поділились ці сильні і надзвичайно прекрасні жінки під час створення картин. Продовження – у наступному нашому матеріалі.

У Ковелі провели в останню дорогу двох захисників, які загинули у боях з російськими окупантами. Вони з різних поколінь: Назарію Бодняку було 25,  Вячеславу Тимченку майже удвічі більше – 49. Чоловіки бились за нашу  державу і віддали за неї найцінніше – життя.

Про долі та військовий шлях Героїв розповів міський голова Ігор Чайка під час громадянської панахиди.

Вячеслав Тимченко – ковельчанин. Дуже простий, але надзвичайно справжній, добрий і достойний чоловік. Коли почалася повномасштабна війна, він одразу ж пішов до війська добровольцем, як і його син Олександр. Обидва мали досвід участі в АТО, бо служили за контрактом, обидва без вагань стали захищати свою державу.

Рідним Вячеслав незадовго до смерті  надіслав останнє відео з фронту.  На ньому він – усміхнений, із втомленими, але дуже добрими очима, каже: «Привіт народ, у мене все добре. Хотів сказати, що живий-здоровий». І сміється. Таким його вони і запам’ятають  – щирим, усміхненим, добрим. Про такого дідуся будуть розповідати онукові, якого за декілька днів до загибелі Вячеслав ще по телефону вітав із днем народження, хлопчикові виповнилось 3 роки.

Вячеслав Тимченко  поліг  поблизу населеного пункту Діброва на Луганщині. На повернення його із війни чекали мама, брат, сини, онук.

Назарій Бодняк – професійний військовий. У свої 25 – капітан, командир батальйону. Хлопець – із сім’ї військових. Навчався у академії сухопутних військ у Львові, згодом служив та жив у Тернополі.

Він вже встиг створити власну сім’ю. У вересні 2022 року у них із дружиною Марією народилася  донечка Емілія. Але бачив її Назарій  декілька разів. Бо від початку повномасштабного вторгнення він, як і належить професійному військовому, був на передовій. Він боронив Чернігів, потім – Ніжин, а згодом – і схід України.

30 листопада отримав поранення біля міста Гуляйполе на Запоріжжі. Лікарі боролися за його життя, але, на жаль, врятувати воїна не вдалося.

Сьогодні побратим Назарія Ярослав Велянський вручив дружині загиблого Героя медаль «За військову службу Україні».  Її чоловік був удостоєний ще за життя – 16 серпня 2023 року.

Учора, коли з’явилось повідомлення про загибель Героїв, наша землячка Ніна Горик написала такі слова:

Смуток, жаль і бездонний відчай…

І сльоза – батогом по щоці,

Мов піском хтось засипав вічі…

На щиті везуть! На щиті.

Чорнота облягає лиця.

Застигає поклонний шлях.

Наші воїни, наші лицарі,

Наші праведники –

на щитах.

І немає потрібного слова…

Честь Героям…

Прокляття москві!

Знов у матері хустка тернова

Почорніла на голові.

Памʼять про обох  Героїв має жити завжди у наших серцях і у нашій історії.

Поховали захисників на Алеї Героїв міського кладовища.

14 грудня –  День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Саме в цей день 37 років тому над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС добудували об’єкт укриття.

Сьогодні з цієї нагоди у публічній бібліотеці зібралися ліквідатори, вдови, переселенці із зони відчуження, представники місцевої влади, громадських організацій.

“Хочу усім вам подякувати, шановні ліквідатори, за те,  що ви зробили тоді у далекому 1986 році, за те, що врятували планету. Саме завдяки вашим зусиллям ядерна біда відступила. І через десятиліття ми пишаємось вашою мужністю, патріотизмом, стійкістю. Наскільки цинічними є сьогодні спроби росії  тримати в напрузі весь світ, вдаючись до ядерного шантажу»,  – звернувся до присутніх міський голова Ігор Чайка.

Він  подякував ліквідаторам за подвиг, побажав міцного здоров’я, довголіття, добробуту та усім якнайшвидшої Перемоги.

За особистий внесок у подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, виявлені самовідданість і професіоналізм,  активну громадянську позицію та з нагоди Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС мер вручив Подяки.  

Нагородами відзначено:

Ілюшика Івана Тимофійовича – учасника  ліквідації  наслідків аварії  на  ЧАЕС  І категорії,

Кичку Миколу Івановича – учасника  ліквідації  наслідків  аварії  на  ЧАЕС        І категорії,

Якимчука Петра Лаврентійовича – учасника  ліквідації  наслідків аварії  на  ЧАЕС  І категорії,

Ярового Анатолія Федоровича – учасника  ліквідації  наслідків аварії  на  ЧАЕС  І категорії.

Також їх отримали вдови ліквідаторів, мами синів, які нині  боронять Україну – Катерина Каштелян та Катерина Матвійчук.

Біля пам’ятника жертвам аварії на ЧАЕС священники Православної Церкви України відслужили панахиду. Учасники заходу хвилиною мовчання вшанували пам’ять про мужніх людей, життя яких забрав «мирний атом», та поклали квіти до підніжжя монумента.