Ми втрачаємо великих людей. На перший погляд простих і скромних, але у вирішальний момент вони беруть на себе відповідальність і показують справжній український характер. Своїм подвигом, мужністю, а інколи й власним життям вони дарують Україні майбутнє. Таким був Олександр Нагалюк — воїн і Герой, який назавжди повернувся у рідний Білин «на щиті».
Під час церемонії прощання згадували, яким Олександр був для рідних, друзів і односельців. Звучали теплі спогади та слова безмежної вдячності людині, яка понад два роки наближала мир на полі бою, підтримувала свій підрозділ і підсилювала його технікою, придбаною власним коштом.
Олександр народився 8 липня 1991 року у селі Білин. Тут минули його дитинство і юність, тут він закінчив місцеву школу. Захоплювався технікою та автомобілями, любив розбиратися в механізмах. Рано втратив батька, тож змалечку став підтримкою для мами — допомагав по господарству, зростав працьовитим і відповідальним.
Навчався у Старовижівському професійному училищі за спеціальністю тракторист-механік, згодом закінчив ПТУ №7 у Ковелі, опанувавши професію зварювальника. Працював у КП «Ковельбуд», ТОВ «Волинь-Кальвіс» та СЛАТ «Тур».
У мирному житті був стриманим і небагатослівним, але надзвичайно надійним — із тих людей, на яких можна покластися без зайвих слів. Власної сім’ї Олександр створити не встиг, однак усе своє тепло віддавав рідним. Особливо любив племінниць Наталю й Олену — донечок сестри. Щиро радів їхнім успіхам, підтримував, турбувався і був для них не лише дядьком, а справжнім другом.
Коли розпочалася повномасштабна війна, його старший брат Андрій добровільно став на захист України. Він пройшов АТО, пережив полон і став для Олександра прикладом мужності та витримки. Багато друзів також воювали. Сам Олександр довго вагався, але, отримавши повістку, сказав відверто: «Треба було йти раніше, бо хлопці вже всі там».
7 березня 2024 року його мобілізували до лав Збройних Сил України. Після навчання на Львівщині він став танкістом. Виконував бойові завдання на Сумському та Донецькому напрямках. Як командир бойової машини завжди дбав про екіпаж, брав на себе відповідальність за життя побратимів і першим ішов туди, де було найнебезпечніше. За проявлені мужність і відвагу був нагороджений нагрудним знаком Міністра оборони України «За військову доблесть».
У листопаді Олександр отримав поранення та контузію, але після лікування швидко повернувся у стрій. Зовсім недавно він побував удома — на новорічні свята мав коротку відпустку й зміг провести час із рідними.
Родина розповідала, що Олександр власним коштом допомагав підрозділу: придбав шість автомобілів і Starlink для фронту. Пояснював це просто:
«У побратимів є сім’ї, їм гроші потрібні для дітей. А в мене сім’ї немає, тож мої кошти можуть служити підрозділу й допомагати зберігати життя бійцям». У цих словах — уся його щирість, людяність і самопожертва.
Молодший сержант, сержант із матеріального забезпечення 2-ї танкової роти танкового батальйону військової частини А4862 загинув 9 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу Новофедорівки Покровського району Донецької області. Йому було лише 34 роки…
«Він мріяв про прості речі — повернутися додому, відновити батьківський дім, жити мирно поруч із рідними. Та війна забирає тих, хто найбільше прагнув життя. Олександр був людиною честі, мужності й великої внутрішньої сили. Він не лише виконував бойові завдання на передовій, а й постійно підтримував побратимів, допомагаючи зберігати їхні життя», – зазначив міський голова Ігор Чайка під час своєї промови.
Перша вчителька Інна Наконечна пригадала, що Олександр в дитинстві був спокійним, добрим та відповідальним, з щирою душею: «Дякуємо тобі, наш Герою, за кожен день, який ти виборов для нас, за кожну дитячу усмішку, яку ти зберіг для нас, за те, що ти був у нашому житті. Пам’ять про Олександра житиме вічно».
Щирі співчуття мамі Героя Марії Халактіонівні, сестрі Оксані, братам Володимиру та Андрію, усім рідним і близьким полеглого воїна.
Поховали Олександра на кладовищі в рідному селі Білин.
Вічна пам’ять і слава Герою.
