Автор: Семерей Руслана Віталіївна

Здається, цей страшний лютий ніколи не закінчиться для нас… Уже майже чотири роки ми приходимо на центральну площу нашого міста, аби віддати останню шану Героям, які повертаються додому «на щиті».

За кожним іменем — зруйновані мрії, обірвані життя. Нестерпна, пекуча рана для кожної родини, яка втратила найдорожчу людину, і біль для всієї громади.

Сьогодні ковельчани прощаються із 25-річним Захисником — Василем Гордіюком. Солдатом, батьком, чоловіком, сином, другом, достойним українцем.

Василь народився у Ковелі, а дитинство й юність провів у селі Білашів. Коли йому було дванадцять років, він втратив маму. Відтоді для нього й брата головною опорою та підтримкою став батько.

Після дев’ятого класу Василь вступив до Володимир-Волинського агротехнічного коледжу. Після навчання поїхав на заробітки до Польщі, де працював автомеханіком.

Техніка була для нього більше, ніж роботою. Він тонко відчував механізми, розумів машини й жив їхнім ритмом. Дорога дарувала йому відчуття свободи, а швидкість була способом відчути повноту життя.

У жовтні 2022 року, вже під час повномасштабної війни, Василь повернувся в Україну. Саме тоді в його житті з’явилася Марія — дівчина, яка змінила його світ, наповнила новими сенсами.

Вона згадує Василя як людину з романтичною душею — веселу, уважну, життєрадісну й турботливу. Саме ці риси підкорили серце дівчини, яка прийняла його пропозицію.

У 2023 році Василь і Марія офіційно зареєстрували шлюб. Того ж року їхню сім’ю наповнило ще більше світла — народилася донечка Єва. Ім’я для дівчинки обрав Василь — воно подобалося йому ще з дитинства.

Подружжя мешкало у Ковелі. Василь працював водієм у сім’ї ресторанів «Класік». Він умів робити щасливими людей, які були поруч. Стосунки в родині були особливими — теплими й сповненими ніжності.

Минулої весни він прийняв рішення стати на захист України — бо мав заради кого жити й боротися. Тож і тримав це небо, найперше, для своїх рідних. 22 травня 2025 року  підписав контракт із ремонтним батальйоном 100-ї окремої механізованої бригади.

Свою справу знав досконало, вправно ремонтував техніку й не втрачав життєрадісності. Саме за це побратими дали йому позивний — «Фіксик».

На Різдво Василь побував у короткій відпустці. Разом із дружиною вони поїхали в Карпати — місце, яке він дуже любив, адже його мама була родом із Закарпаття. Там подружжя відвідало бабусю та маминих сестер Василя.

Після цього — знову на службу. Василь опановував нову військову спеціальність, навчався працювати з безпілотними авіаційними комплексами та перевівся до підрозділу ударних БпАК.

Навіть на відстані він залишався поруч зі своїми дівчатами. У новорічну ніч, коли ворог масовано атакував Ковель, Василь увесь час спілкувався з дружиною та маленькою Євою, заспокоював і підбадьорював їх.

31 січня близько другої години ночі він зателефонував Марії та попросив показати донечку по відеозв’язку. Ніби щось відчував… Це була їхня остання розмова.

Під час виконання бойового завдання на Донеччині, у районі населеного пункту Костянтинівка Краматорського району, група бійців батальйону безпілотних систем потрапила під артилерійський обстріл.

1 лютого водій-електрик 5-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 2-го взводу 1-ї роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем військової частини А7028, солдат Гордіюк Василь Анатолійович загинув.

Рідні розповідали, що Василь мріяв про життя з родиною в Карпатах, про майбутнє донечки, яка була схожа на нього, мов дві краплі води. Та цим мріям не судилося здійснитися.

«Важко усвідомлювати, що шлях цієї світлої людини обірвався. Він віддав своє життя, аби жила Україна як держава. Дякуємо Герою за його боротьбу, за подвиг», — сказав під час своєї промови міський голова Ігор Чайка. — Щирі співчуття дружині Марії, донечці Єві, батькові Анатолію Васильовичу, брату Олександру, усім рідним, близьким і друзям Василя Гордіюка».

Поховали воїна на Алеї Героїв міського кладовища.

Вічна пам’ять і слава!

 

 

Світлі посмішки, міцні обійми і по-справжньому родинна атмосфера — саме такою була зустріч юних ковельчан із людьми, які подарували їм неймовірну подорож до Сполучених Штатів Америки.

Про те, аби діти наших загиблих Героїв провели незабутній час і відчули турботу та підтримку, подбали президент місії IMOC Анатолій Коломієць, керівниця благодійного фонду «Еммануїл–IMOCE» Регіна Пилипенко, а також супроводжуючий групу, волонтер фонду «Позитивні зміни» Вадим Лабик.

Усі витрати на організацію поїздки взяли на себе Міжнародний благодійний фонд «Міжнародне служіння благодійності “Еммануїл–IMOCE”» та програма «Діти Перемоги» (Children of Victory).

Минулого літа одинадцять хлопців і дівчат із Ковельської громади мали унікальну можливість провести чотири тижні в американських родинах. Там їх приймали не як гостей, а як рідних. Саме це відчуття дому далеко від дому діти згадують з особливим теплом, щиро ділячись враженнями, емоціями та словами вдячності.

Для багатьох учасників ця подорож стала справжнім відкриттям світу можливостей. Окрім відпочинку та знайомства з американською культурою, діти відвідали провідні світові корпорації Amazon та Microsoft. Зустрічі з представниками глобальних компаній, знайомство з сучасними технологіями та корпоративною культурою стали потужною мотивацією для навчання, саморозвитку і віри у власні сили.

Роман Скорук зізнається, що поїздка суттєво вплинула на нього:

«Мені дуже сподобалося. Я значно підтягнув англійську мову — тепер набагато легше сприймати інформацію і спілкуватися. Я навчаюся в ліцеї імені Олени Пчілки в лінгвістичному класі, і ці знання для мене дуже важливі».

Його сестра Марія Скорук згадує особливу атмосферу перебування в американській родині:

«Я була в багатодітній сім’ї. Нас прийняли дуже тепло, ми багато подорожували. Жили неподалік Сієтла — там неймовірна природа, яка чимось нагадує наші Карпати. Було відчуття спокою і турботи».

Цю думку підхоплює й Катя Хоміч, для якої найціннішим у поїздці стали людські стосунки. Дівчина розповідає про щиру, добру сім’ю, з якою було легко спілкуватися, багато сміятися й проводити час разом. Навіть після повернення додому вони підтримують зв’язок.

Схожі емоції залишилися й у Каті Левчук, яка нині навчається у військовому ліцеї в Шептицькому. Для неї чотири тижні в Америці промайнули надзвичайно швидко, а приймаюча родина залишила глибокий слід у серці.

З організаторами ініціативи поспілкувався і міський голова Ігор Чайка. Він подякував за турботу про дітей та наголосив на важливості таких проєктів:

«Ви робите надзвичайно потрібну справу. Добра ніколи не буває забагато. Подорожі, нові знайомства, нові горизонти — це розвиток і рух уперед. Для наших дітей це — неоціненний досвід, який мотивує вчитися, мріяти і будувати майбутнє».

Президент місії IMOC Анатолій Коломієць, який приїхав зі Сполучених Штатів Америки, зазначив, що діяльність організації — це постійна підтримка України. Місія допомагає фронту: вже придбано 27 автомобілів, випікається хліб для прифронтових міст і військових у кількості, що вимірюється мільйонами, передано майже сотню контейнерів та палет із медичними засобами, засобами гігієни та іншою гуманітарною допомогою.

Цей проєкт — про турботу, яка зігріває, про людей, які відкривають серця, і про дітей, які попри біль втрат, знову вчаться вірити у добро.

Усе село зійшлося, аби віддати останню шану молодому Захисникові Ігорю Тимоніку. Ружин зустрічав свого Героя навколішки — зі сльозами, болем у серці та безмежною вдячністю за його подвиг.

Ігор був люблячим батьком, турботливим чоловіком, сином, братом і надійним другом. Рідним і близьким тепер так бракуватиме його щирої посмішки, добрих жартів і слів підтримки. Понад усе він цінував свою родину — свій острівець любові, затишку й спокою.

Ігор Тимонік народився 3 вересня 1993 року в селі Клевецьк. До шостого класу навчався у Ружинській школі, згодом — у Турійській гімназії. Професійну освіту здобував у Шацькому лісовому фаховому коледжі, а далі – у Львівському національному лісотехнічному університеті.

Саме у коледжі він зустрів свою майбутню дружину Лізу. Разом вони обрали спільну професію, разом продовжили навчання в університеті. Ще будучи студентами, Ігор і Ліза одружилися, а згодом оселилися в селі Ружин, поруч із батьками Ігоря.

Певний час він був на роботі за кордоном, згодом повернувся додому. Працював на місцевій пилорамі, пізніше — охоронцем у фермерському господарстві «Перлина Турії». Це було звичайне мирне життя — з щоденними турботами, сімейними радощами та мріями про власний дім.

У 2019 році в молодого подружжя народився син Любомир. А у 2022 році Ігор і Ліза вдруге стали батьками — у них з’явився син Лук’ян. Родина була найбільшим щастям і головним сенсом життя Ігоря.

Та війна безжально втрутилася в долю цієї сім’ї. 19 січня 2023 року Ігоря мобілізували до лав Збройних Сил України. На той час його молодшому сину було лише чотири місяці.

Він залишив дім і найрідніших, щоб стати на захист України. Ігор пройшов військовий вишкіл у Великій Британії та поповнив лави 503-го окремого батальйону морської піхоти. Спочатку служив в артилерії, а з червня 2025 року був оператором безпілотників. Воював на найскладніших ділянках фронту: Донеччина, Херсонщина, знову Донеччина — Покровський напрямок.

На війні кожну вільну хвилину він намагався бути з родиною — хоча б через телефон. Дзвонив додому, говорив із синами, підтримував дружину. Для дітей Ігор був опорою і захистом — тим, хто завжди вислухає, зрозуміє й підтримає. Коли він приїздив у відпустку, маленький Лук’ян одразу впізнавав тата — бо бачив його часто по відеозв’язку.

Ігор планував знову приїхати додому, у своє село, до своєї родини. Говорив про це з дружиною. Та під час виконання бойового завдання його життя обірвав ворожий дрон.

Оператор безпілотних апаратів відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів роти ударних безпілотних авіаційних комплексів військової частини А1275 Ігор Тимонік загинув 29 січня 2026 року поблизу населеного пункту Шевченко Покровського району Донецької області.

Він дуже чекав, щоб закінчилась ця страшна війна. Хотів водити свого першокласника Любомира до школи, забирати меншого Лук’янчика з дитячого садка, бути надійною опорою для дружини, батьків, сестер. Але війна безжально відібрала у нього ці мрії. Навіки — 32…

«Ігор Тимонік прожив коротке, але гідне життя. Він не шукав слави й не говорив гучних слів — просто робив те, що вважав правильним: любив свою родину, працював, будував плани й, коли настав час, без вагань став на захист України. Він воював за право своїх дітей жити у вільній країні, за майбутнє, у якому хотів, щоб вони росли.

Він заплатив за це найвищу ціну. Низький уклін родині за виховання справжнього чоловіка, патріота й воїна. Світла пам’ять і вічна слава нашому Герою», – сказав під час прощання з воїном міський голова Ігор Чайка.

Мер від усієї громади висловив щирі співчуття дружині Лізі, синам Любомиру і Лук’яну, мамі Марії Гаврилівні, татові Миколі Володимировичу, сестрам Ірині та Аліні з родинами, усім рідним і близьким Ігоря.

Ім’я Ігоря Тимоніка вписане не лише в історію громади — воно назавжди залишиться в серцях тих, хто знав Ігоря особисто, і тих, хто завдячує йому мирним небом над Україною.

Поховали Захисника на кладовищі села Ружин.

Світла пам’ять Герою.

Вічна шана Захиснику України.

Дуже важкий день для нашої громади. Ми проводжаємо в останню земну  дорогу трьох Захисників: у Ковелі — Миколу Сича та Андрія Вдовиченка, у Ружині ще відбудеться чин похорону Ігоря Тимоніка.  Про цього молодого воїна розповімо після прощання з ним.

Микола Сич і Андрій Вдовиченко — ковельчани, майже одного віку. У мирному житті обоє займалися будівельною справою. Їхні життєві дороги особливо тісно переплела війна. Вони були мобілізовані з різницею в один день, служили в одному підрозділі 33-ї окремої механізованої бригади, воювали пліч-о-пліч і загинули наприкінці жовтня 2023 року. Понад два роки вважалися зниклими безвісти.

Їх чекали вдома, і надія жила до останнього. Та вмить вона обірвалася страшними звістками, що надійшли до родин Героїв. Воїни повернулися до рідного міста, де знайдуть свій вічний спочинок.

Життєвий шлях кожного з них — це вже пам’ять, про яку говорив під час громадянської панахиди міський голова Ігор Чайка.

Микола Семенович Сич народився 7 серпня 1980 року в селі Датинь на Ратнівщині. Він зростав у дружній багатодітній родині — мав шістьох братів і трьох сестер. Змалечку був привчений до праці, допомагав батькам по господарству.

Закінчив одинадцять класів у місцевій школі. Після строкової служби повернувся додому. У рідному селі познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною, яка приїжджала до бабусі. Згодом молода сім’я переїхала до Ковеля. Тут у них народилися доньки — Вікторія та Дарина.

Микола зі своїми братами займався будівництвом: зводили будинки, ремонтували оселі, працювали в Україні та за кордоном.

Він був турботливим і люблячим батьком. Разом із доньками часто подорожував Україною. Попри життя в Ковелі,  дуже любив рідне село — приїздив до родини на свята, цінував тишу й риболовлю у знайомих з дитинства місцях, на своєму мальовничому хуторі.

З початком повномасштабної війни він разом із поліцейськими патрулював вулиці Ковеля. Поруч із ним несла службу й старша донька, яка на той час була курсанткою вишу.

А 25 січня 2023 року він був мобілізований до лав 33-ї окремої механізованої бригади, яка виконувала бойові завдання у найгарячіших точках фронту.

За сумлінну службу й успішне виконання бойових завдань йому надали коротку п’ятиденну відпустку.

Далі знову  –  фронт. Після виснажливих боїв група бійців вийшла, однак Миколу, як командира, знову направили на позиції — без можливості перепочинку. Дорогою він зателефонував дружині та донькам, встиг поговорити з ними. Подзвонив і брату Ігорю, домовившись почутися наступного дня… Та зв’язок обірвався — ворог розпочав наступальні дії, обстріли посилилися.

Командир бойової машини, командир 1-го механізованого відділення механізованого батальйону військової частини А4447, головний сержант Микола Семенович Сич загинув 28 жовтня 2023 року поблизу населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області.

Не здійснилася і його мрія — спільна світлина з донькою Вікторією у формі: він — у військовій, вона — у поліцейській.

Багато спогадів про Миколу Сича прозвучало від хрещеної мами Вікторії Олени Абрамович, які вона зібрала у рідних.

 

 

«Микола надсилав із фронту своїй дружині й донькам фото не з технікою, а з польовими квітами, котами та цуценятами.

Він дуже любив село, бо виріс на хуторі. І коли його молодша донька Даринка ще маленькою сказала, що краще поїхати в село, ніж на море, — він страшенно радів.

Він любив своїх дівчаток так, що, коли вони були немовлятами, сам їх купав, нікому не довіряв. А щоб дружина Іра могла виспатися, носив доньок на руках у безсонні ночі.

Старшу — Вікторію — він виховував спортсменкою. І коли вона вирішила стати поліцейською, він пишався нею та розповідав про це побратимам.

Мабуть, не розповідав Коля, що саме він найкраще з усіх у сім’ї мив у хаті підлогу.

Бувало, скаже Вікторії: “На сходинках ти помий, а то сусіди побачать — де таке є, щоб чоловік мив підлогу, коли є дві дочки”.

Удома у вільний час майстрував: то стіл для Даринки, то стільці, а то й декоративну паперову лампу, яка сподобалася Ірі в магазині.

Батько Колі — Семен — а це була родина не лише працьовитих, а й сміливих — колись під час пожежі на сусідньому хуторі врятував трьох дівчаток. Одна з них — мама Ірини. Потім Коля любив казати дружині: “Я вдячний долі за те, що мій тато врятував твою маму, бо інакше тебе не було б”.

Перебуваючи на фронті, коли Коля повертався із завдання, він писав Вікторії: “Я привів цілими всіх своїх хлопчиків”, — розповідаючи про підлеглих побратимів так дбайливо, ніби про власних дітей. І вже за лічені дні він не повернувся із завдання сам…»

Щирі співчуття дружині Ірині, донькам Вікторії та Дарині, матері Стафанії Устимівні, братам, сестрам, усім рідним і близьким Героя.

 

Вдовиченко Андрій Анатолійович народився 29 березня 1983 року в Ковелі. Навчався у ЗОШ №1, згодом здобув фах столяра у ПТУ №5. Його професійне життя було пов’язане з будівельною справою — ремонти осель у Ковелі та за кордоном, робота на підприємствах зі встановлення вікон і дверей по всій Україні, зокрема у Донецькій та Луганській областях.

Він був майстром на всі руки. Власноруч ремонтував батьківський дім, облаштував кімнату доньці, завжди приходив на допомогу рідним і друзям, навіть якщо для цього потрібно було їхати в інше місто.

У 2008 році Андрій одружився. У них Тетяною  народилася донька Анна.  Хоч дороги подружжя  з часом розійшлися, вони зберегли теплі й гідні стосунки.

Найбільшою радістю і гордістю Андрія була його донька. Вони багато часу проводили разом, рибалили, готували, відвідували тир у парку. Ці миті поруч із Анною були для нього безцінними.

З початком повномасштабної війни Андрій без вагань став на захист України. Він вважав, що це буде і у пам’ять про  своїх дідуся і бабусю — членів УПА, які постраждали від російсько-радянського режиму.

26 січня 2023 року його мобілізували до лав 33-ї окремої механізованої бригади. Він пройшов запеклі бої на Харківщині, Донеччині та Запорізькому напрямку. Двічі був поранений. Осколок, який лікарі дістали з його руки, Андрій передав доньці Анні як талісман.

Веселий, привітний і працьовитий у цивільному житті, таким він залишався й на війні. Його поважали побратими.

Перед бойовим завданням, яке стало для нього останнім, Андрій подзвонив мамі й доньці. Більше на зв’язок він не виходив… Групу бійців, яка лише за кілька днів до того вийшла з передової, знову направили на позиції. Вони потрапили під щільний артилерійський та мінометний обстріл ворога.

Попри повідомлення про відсутність шансів на порятунок, рідні до останнього вірили й шукали Андрія серед полонених. Та сподівання не справдилися — ДНК-експертиза підтвердила загибель.

Гранатометник 3-го механізованого відділення військової частини А4447 Андрій Вдовиченко загинув 31 жовтня 2023 року поблизу Роботиного Пологівського району Запорізької області.

Яким був Андрій говорила і його перша вчителька Лідія Акулова: «Пам’ятаю Андрія маленьким — добрим, бешкетним. Такий звичайний хлопчик і водночас особливий. Він завжди був веселий, щирий.

Тоді, за шкільною партою, ми вчили про героїв минулого, але ніхто й подумати не міг, що саме він стане людиною, яка писатиме історію України своїм героїзмом.

Андрій склав свій найважливіший іспит — іспит на мужність і вірність своєму народові.

Ми пам’ятатимемо його таким, яким він був серед нас — живим, справжнім, зі своїм характером, зі своїми радощами й переживаннями.

Низький уклін і щира подяка батькам за сина.

Пам’ятаймо, дорогі ковельчани: кожне життя безцінне, кожна мить поруч одне з одним має значення».

Родина Героя переживає втрату вже вшосте: Андрій — шостий полеглий Герой у сім’ї. Ще троє чоловіків нині боронять Україну, наближаючи Перемогу.

Щирі співчуття мамі Анні Йосипівні, батькові Анатолію Євгеновичу, доньці Анні, сестрі Ірині, колишній дружині Тетяні та її родині, усім рідним і близьким, хто знав, любив і пам’ятатиме Андрія.

Останнім місцем спочинку Миколи Сича та Андрія Вдовиченка стала Алея Героїв міського кладовища.

Вічна і світла пам’ять Захисникам-Героям.

 

 

 

 

Ковель разом з іншими громадами України отримав важливу підтримку для забезпечення стабільної роботи критичної інфраструктури — потужний дизельний генератор DE-45PYS. Обладнання надійшло від народу Тайваню за сприяння Асоціації міст України.

Генератор буде задіяний для потреб КП «Ковельводоканал». Як повідомив директор підприємства Юрій Рибачок, його планують встановити на одній зі свердловин в районі вулиці Володимира Кияна, аби мешканці громади не відчували перебоїв з водопостачанням під час відключень електроенергії.

 

За словами міського голови Ігоря Чайки, в умовах воєнного часу та постійних загроз енергетичній інфраструктурі така допомога є надзвичайно цінною. Установка дозволить підприємству  виконувати свої функції та надавати життєво необхідні послуги жителям міста навіть у складних умовах.

«Нас дуже вражає, що країна, яка знаходиться за тисячі кілометрів від України, так щиро висловлює свою солідарність і підтримку. Дякуємо народу Тайваню за небайдужість  та реальний внесок у стійкість українських громад», — наголосив мер.