Ковель попрощався з нацгвардійцем Володимиром Якимовичем
Ще одне життя обірвала війна. Сьогодні ковельчани провели в останню земну дорогу свого земляка, нацгвардійця Володимира Якимовича.
Доля не раз випробовувала його на міцність. Та труднощі не зламали Володимира, а лише загартували його характер — сильний, витривалий і готовий завжди прийти на допомогу.
Він зростав у великій і дружній родині, яку справді можна назвати унікальною: він із сестрою Іриною — двійнята, а ще дві його сестри, Тетяна та Олена, — близнюки.
Рідні згадують Володимира як доброго, щирого та безвідмовного. Навчаючись у ЗОШ №12, він був хорошим учнем, особливо цікавився хімією.
Після школи почав самостійно заробляти на життя. Працював на будівництвах, їздив на заробітки за кордон, трудився на пилорамі, закінчив водійські курси.
17 лютого 2026 року Володимира мобілізували. Він служив у 20-й бригаді оперативного призначення Національної гвардії України «Любарт».
Як водій автомобільного взводу підвозу, Володимир також опанував керування наземним роботизованим транспортним засобом. На ньому доставляв на передові позиції спорядження та провізію, а також евакуйовував важкопоранених побратимів. Працювати доводилося під ворожим вогнем, тож від його вміння та витримки нерідко залежали людські життя.
Про війну неохоче розповідав рідним. Натомість іноді ділився відео, які вони з побратимами знімали під час виїздів на бойові завдання. На них — спустошені та знищені ворогом міста і села.
Володимир намагався бути поруч із сім’єю хоча б телефоном. Цікавився, як справи у племінників, розпитував про їхнє навчання, знаходив час для коротких розмов із рідними.
Вранці 3 вересня він набрав сестрі Ірині, яка саме повернулася з-за кордону. Привітав її та свого племінника Сергія, якому того дня виповнилося 25 років. Ця розмова стала останньою.
Наступного дня родина отримала страшну звістку. Водій 2-го відділення автомобільного взводу підвозу військово-технічного майна 2-ї автомобільної роти автотранспортного батальйону військової частини 3009 Володимир Якимович загинув 3 вересня поблизу населеного пункту Бокове Покровського району на Донеччині.
Останній спогад про Володимира, який залишився у рідних, — коротке відео з фронту. На ньому Володя усміхається і махає рукою в камеру. Тепер цей простий жест вони сприймають як його прощання — прощання, про яке тоді ще ніхто не знав.
«Сьогодні ми проводжаємо людину, яка виконувала свій військовий обов’язок і до останнього залишалася вірною Україні. Для громади це ще одна страшна втрата, а для родини — біль, який неможливо виміряти словами. Ми завжди пам’ятатимемо, якою ціною виборюється наша свобода», — сказала секретар міської ради Оксана Багнова під час прощання з воїном у соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Від імені Ковельської громади вона висловила щирі співчуття мамі Героя Галині Василівні, сестрам Ірині, Олені та Тетяні, їхнім сім’ям, усім рідним, друзям.
Про Володимира як воїна, його побратимів та силу українського війська говорив один із тих, хто служив поруч із ним: «Володимир був одним із тих, без кого не існує військо, людиною, яка на цих судинах доріг привозила все, щоб армія функціонувала, щоб цей організм міг боротися проти тої зарази, яку ми повинні винищити і забути про її існування. Ми не зупинимося з нашими побратимами, як і не зупинилися наші предки, які воювали в цих лісах. Такі ж Володимири, такі ж хлопці, які зараз стоять на передовій. Це наша спадковість. Ми — воїни за походженням і за силою своєю. Ми спираємося на свою землю і ми її не віддамо. І ми будемо пам’ятати всіх, хто поліг за свою землю, за свої сім’ї».
Поховали Захисника на Алеї Героїв міського кладовища.
Вічна пам’ять і слава Герою!
