Автор: Семерей Руслана Віталіївна

30 серпня у світі відзначають Міжнародний день жертв насильницьких зникнень, який покликаний нагадати про людей, чиї долі досі залишаються невідомими.

Для України ця дата має особливе значення. Адже тисячі людей продовжують чекати на своїх близьких.

Сьогодні у Ковелі пройшла акція на підтримку військовополонених та зниклих безвісти. У центральній частині міста зібралися родини, небайдужі ковельчани та представники міської влади та громадськості.

Присутні хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих воїнів. Після цього  помолилися за тих, хто досі перебуває у катівнях ворога, за тих, кого розшукують, за якнайшвидше повернення кожного  на Батьківщину.

Також цього дня ковельчани долучилися до Всеукраїнського автомотопробігу. Колона проїхала вулицями міста, привертаючи увагу і нагадуючи, що не всі українці вдома.

Ми продовжуємо говорити про них, називати їхні імена, розповідати їхні історії. За кожним фото на плакаті — людина, яку люблять і чекають. За кожним ім’ям — родина, яка живе надією на зустріч.

Поки наші захисники залишаються в полоні або вважаються зниклими безвісти, ми нагадуємо про них знову і знову, щоб увесь світ знав: Україна пам’ятає своїх.

Ще одне життя обірване війною. Ще одна родина переживає непоправну втрату.

Сьогодні Ковельська громада попрощалася з воїном Валентином Колочуном. У соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці віддати останню шану Захиснику прийшли рідні, друзі, побратими, представники міської влади та мешканці громади.

Валентин народився 19 вересня 1979 року в Ковелі. Тут минуло його дитинство, тут він навчався у школі №7, тут залишилися люди, яких він любив.

Змалечку він був компанійським і щирим. Навколо нього завжди були друзі. Любив футбол, спілкуватися, умів підтримати, допомогти, а ще змалку знав, що таке праця та відповідальність.

Його мама Ніна Федосіївна сама ставила на ноги двох синів. Коли Валентину було одинадцять, а молодшому Тимуру — сім, у родині з’явився вітчим Олександр. Він став для хлопців справжньою близькою людиною — другом, порадником і міцним плечем, на яке вони могли спертися.

Після дев’ятого класу Валентин вступив до Старовижівського ПТУ, де здобув професію електрозварника. Потім була строкова служба у десантних військах на Одещині. Саме там загартувався його характер. Про його відповідальність, сумлінність та лідерські якості найкраще свідчили численні подяки від командування та присвоєне звання молодшого сержанта.

Після армії їздив на заробітки, працював на будівництві у Польщі. Не боявся важкої роботи. Найважливішою для нього завжди була родина, якій він допомагав і про яку дбав.

А потім прийшла велика війна. Валентин зробив свій вибір — добровільно пішов до війська. Став до лав захисників України, служив у саперній групі, виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку.

Про те, що відбувалося там, на передовій, мамі майже не розповідав. Беріг її. Навіть коли вирушав на черговий бойовий вихід, намагався заспокоїти: «Ми з хлопцями йдемо на риболовлю».

Ніна Федосіївна, звичайно, розуміла, куди насправді йде її син. Але приймала цю його турботу. Бо за цими простими словами було найбільше — любов до мами і бажання не додавати їй тривоги.

За найменшої можливості Валентин телефонував додому, надсилав голосові повідомлення. І ці записи залишаться для мами безцінною пам’яттю про сина.

Валентин любив розповідати про людей, яких зустрічав на Запоріжжі. З теплом згадував місцевих мешканців, говорив про те, як вони підтримують військових, допомагають їм.

Перед останнім завданням він, як завжди, зателефонував мамі. Цього разу бій був надзвичайно важким. Під час ворожого обстрілу позицій Валентин отримав численні поранення. Побратими евакуювали його з поля бою та доправили до лікарні. Медики боролися за його життя, але врятувати воїна не вдалося.

25 серпня у Дніпрі, в обласній клінічній лікарні імені Мечникова, серце стрільця штурмового спеціалізованого батальйону військової частини А1619, молодшого сержанта Валентина Колочуна зупинилося. Йому було 46 років.

Висловлюємо щирі співчуття мамі Ніні Федосіївні, вітчиму Олександру Володимировичу, брату Тимуру, рідним та близьким воїна.

Поховали Валентина Колочуна на Алеї Героїв міського кладовища.

Вічна пам’ять Захиснику України.

Сьогодні ковельчани уже вкотре бігли за своїх Героїв — тих, кого любили, кого знали, ким пишаються. За тих, чиї імена назавжди залишаться в нашій пам’яті. Наша громада вкотре приєдналася до Всеукраїнської ініціативи «Шаную воїнів, біжу за Героїв України».

Майже 250 людей — діти, молодь, рідні наших воїнів, небайдужі жителі громади — взяли участь у патріотичному забігу, щоб вшанувати захисників України, життя яких забрала ця страшна війна.

Місцем проведення обрали парк культури і відпочинку імені Тараса Шевченка. Було два маршрути, тож кожен міг обрати той, який йому під силу: один пролягав територією парку, інший — вулицями міста.

Вік тих, хто сьогодні вийшов на дистанцію, теж був найрізноманітнішим: найменшій учасниці — донечці Героя — лише 8 місяців, а найстаршому — понад 70 років.

Але незалежно від відстані й віку, кожен біг із думкою про Героя — друга, рідну людину, побратима, земляка, якого вже немає поруч.

Цей забіг — про пам’ять, вдячність і повагу. Про імена, які мають жити у наших спогадах.

Дякуємо кожному, хто сьогодні біг за Героя.

Дякуємо кожному воїну. Шануємо. Пам’ятаємо. Не забуваємо.

У Галереї мистецтв відкрили виставку «Моя Україна», присвячену 35-й річниці Незалежності України.

Свої роботи представили 21 місцевий художник. Експозиція об’єднала понад 60 творів живопису, графіки, гобеленів, розпису по тканині, натюрмортів та абстрактних композицій.

Кожен автор по-своєму бачить рідну країну — через її природу, людей, історію, традиції та сучасність. Це розмаїття тем і творчих стилів робить виставку цікавою та особливою.

Під час відкриття митців привітали начальник управління культури, молоді, спорту та туризму Андрій Мигуля та виконуюча обов’язки директора Ковельського історичного музею Мирослава Мороз.

Запрошуємо ковельчан і гостей міста відвідати вернісаж та познайомитися з творчістю місцевих митців.