Автор: Семерей Руслана Віталіївна

Сьогодні минає 212-та річниця від дня народження видатного митця та українського національного генія — Тараса Шевченка.

Міський голова Ігор Чайка, секретар міської ради Оксана Багнова, представники районної влади та ковельчани поклали квіти до підніжжя монумента Кобзареві та вшанували його пам’ять.

«Встане Україна. І розвіє тьму неволі»… Шевченко писав про свободу, мріяв про незалежну Україну тоді, коли в це мало хто вірив.

Масштаб його пророчих думок вражає та крізь століття гуртує українців. Ми живемо у час, коли його слова  звучать особливо актуально.

Вистоїмо, бо за нами правда, за нами слава! І воля святая!

П’ята весна війни… П’ятий рік ми приходимо на площу Героїв Майдану, щоб провести в останню дорогу наших Захисників — цвіт нашого міста, нашої громади, нашої країни.

Сьогодні Ковель попрощався зі своїм земляком, стрільцем-снайпером 3-го аеромобільного відділення військової частини А2582 — Анатолієм Нестеруком.

Яким він був, який шлях пройшов, чим запам’ятався тим, хто його знав, – про це під час громадянської панахиди говорив міський голова Ігор Чайка.

Навчався Анатолій у школі №13. Як і більшість хлопців, у вільний час обожнював грати у футбол, відпочивати на природі, рибалити. Любив тварин і дбав про них. Був надійним, веселим, товариським.

Він зростав у великій родині — мав дві сестри і трьох братів. Тож обов’язків було чимало, і особливо Анатолій піклувався про найменшу сестру Аню, яка була молодша на 15 років. Практично він виховував її, і батьки могли бути спокійними, коли дівчинка була поруч із братом.

Після дев’ятого класу він здобув професію газозварювальника у ПТУ №7. Працював на підприємстві «Луцьксантехмонтаж», згодом їздив на будівництво за кордон. Строкову службу проходив у десантних військах, де навчився дисципліні та відповідальності.

Мама береже його світлину, де він у голубому береті — молодий, красивий, з відкритим поглядом і дуже добрими очима. На цьому фото — її син, її гордість, її надія.

Анатолій був талановитим будівельником, освоїв цю справу на практиці. Його вміння цінували багато людей, він працював і у Києві.

Під час однієї з робіт упав із п’ятого поверху будови. Рідні досі згадують це як Божу опіку — він підвівся і пішов далі працювати. Здавалося, біда оминула, та згодом почалися проблеми з ногою. Мама вважає, що саме те падіння далося взнаки.

Останнім часом Анатолій багато допомагав своїй бабусі Єві Максимівні, доглядав за нею у селі Видерта Камінь-Каширського району. Жінці 91 рік, але вона не здається і досі любить займатися городництвом. Кажуть, Анатолій дуже на неї схожий зовні. Для бабусі онук був справжньою опорою — вони разом господарювали та проводили літо.

У місті його знали як майстра із золотими руками. Він працював на будівництві, а на початку війни виготовляв буржуйки для наших військових на фронт.

Найбільшою цінністю для нього була сім’я. Дуже близьким чоловік був зі своїми сестрами, особливо з Оленою. Для її донечок він був не просто дядьком — другом.

Анатолій часом ділився з рідними своїми мріями. Він хотів збудувати власний дім, поруч баню, а на обійсті, щоб ще був ставок із рибою. Мріяв жити щасливо, насолоджуватися кожним днем і робити цей світ добрішим.

Але війна багато світлого, хорошого забрала від нас. Плани теж довелось відкласти.

У червні 2025 року Анатолія мобілізували. Рідні хвилювалися, а він заспокоював їх: «А хто буде захищати Україну? Всі мають воювати».

Після двох місяців підготовки його направили на позиції. Дорогою, серед ночі, він зателефонував сестрі Олені — це була їхня остання розмова.

1 вересня родині принесли страшне повідомлення: їхній син і брат зник безвісти. Згодом стало відомо, що під час першого бойового завдання біля нього та двох його побратимів розірвався ворожий дрон.

Анатолій отримав поранення, несумісні з життям. Він загинув 29 серпня 2025 року біля населеного пункту Шахове Покровського району Донецької області.

Лише через пів року тіло воїна повернули додому, щоб ми могли попрощатися з ним. Це очікування було надзвичайно важким для родини.

Час минає, але біль втрати не стихає. У серцях — рана, що довго не гоїться.

Щирі співчуття мамі Ніні Панасівні, сестрам Олені та Анні, братам Віктору, Володимиру і Сергію, бабусі Єві Максимівні, усім рідним і близьким.

Про те, що Анатолій надзвичайно сильно любив свою сім’ю, Україну розповів під час громадянської панахиди чоловік його сестри Анни – Олександр Мартинюк: «Толік був людиною з великим серцем. Добрий, щирий, чесний. Він ніколи не тримав зла на людей, завжди вмів підтримати. Коли він потрапив на війну, то до останнього вірив, що все буде добре, що він повернеться. У це вірили й ми. Але сталось найстрашніше. Для нас він завжди залишиться найкращим сином, онуком, братом, другом».

Оптиміст по життю. Добряк у душі. Майстер із золотими руками. Захисник. Герой. Пам’ятаймо, завдяки кому ми живемо.

Поховали Анатолія Нестерука на Алеї Героїв міського кладовища.

Невелике село Гішин сьогодні зустріло ще одного свого Героя «на щиті». Тут попрощалися із 28-річним Тарасом Мельником.

На світлині — надзвичайно вродливий, з добрим поглядом чоловік. Важко повірити, що його більше немає серед нас. Клята війна обірвала молоде життя, сповнене енергії, планів і мрій.

Тарас народився і виріс у Гішині. Тут закінчив дев’ять класів, згодом навчався у Старовижівському професійному ліцеї. У родині він був наймолодшим — зростав разом із двома сестрами та двома братами. Із дитинства захоплювався спортом, пробував себе у різних його видах, але найбільше любив настільний теніс. Брав участь у змаганнях, здобував перемоги та призові місця.

Свою першу роботу отримав на пилорамі в Тойкуті, а згодом працював за кордоном. Повернувся додому. Коли розпочалася повномасштабна війна, він відразу хотів стати на захист України, але через стан здоров’я його не взяли. У двадцятирічному віці Тарас пережив нещасний випадок на залізниці — отримав серйозні травми, але завдяки силі волі зміг відновитися і повернутися до повноцінного життя.

Незважаючи на це, у службі йому все ж відмовили. Проте він не полишив свого наміру. На початку квітня 2023 року підписав контракт зі Збройними Силами України. На той час його брат Василь уже воював.

Вони часто спілкувалися, ділилися пережитим і побаченим. А мамі, яку дуже любив і не хотів хвилювати, на запитання «Як ти?» завжди відповідав коротко й упевнено: «Краще за всіх!».

Служба була нелегкою: складні бойові умови, безсонні ночі, тривале перебування на позиціях без ротацій. На фронті він підтримував побратимів, залишався усміхненим і життєрадісним — таким його пам’ятають рідні та друзі. Його цінували за щирість, доброту і силу духу.

У Тараса було ще багато планів. Він хотів родинного затишку, мріяв збудувати власний дім, створити сім’ю, прагнув простого людського щастя.

Напрямок, де він разом із побратимами виконував бойові завдання, нині є одним із найскладніших. Не раз він опинявся за крок від смерті. Черговий бойовий вихід став для нього фатальним. Життя старшого солдата, майстра 3-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів мотопіхотного батальйону військової частини А4962 Тараса Мельника обірвалося 22 лютого 2026 року в районі населеного пункту Гуляйпільське Пологівського району Запорізької області.

«Сьогодні громада прощається з прекрасною людиною, мужнім воїном, який віддав своє життя за Україну. Тарас Мельник був одним із тих, хто без вагань став на захист держави, попри всі труднощі. Ми пам’ятатимемо його відвагу, щирість і відданість.

Поховали Тараса Мельника на кладовищі у рідному селі Гішин.

Ще один синьо-жовтий прапор майорітиме над могилою Героя на цвинтарі цього невеликого села. Уже третій.

І ще для однієї родини війна ніколи не закінчиться.

Вічна пам’ять і слава Герою!