Він — не герой із книг. Він — герой сьогодення: спокійний, зосереджений, із неймовірною внутрішньою силою. Ковельчанин Сергій Боць із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України.
Каже, що 24 лютого прокинувся — і дружина повідомила страшну новину.
«Я не хотів у це вірити. XXI століття на дворі. Яка війна?» — пригадує Сергій.
Спершу він не міг прийняти почуте. Але хвилиною потому набрав знайомих у Києві, Луцьку, які розповіли про бомбардування. Це — війна.
Того ж дня він, адвокат за професією, обдзвонив клієнтів і пояснив ситуацію. Деякі справи вдалося закрити одразу.
«Тоді ніхто не знав, що буде завтра. Але всі поставилися з розумінням», — додає він.
І вже 24 лютого разом із кумом Олександром був у військкоматі. Хотіли в бойову частину, зокрема в «Азов». Там сказали: тільки з бойовим досвідом. Шість годин у черзі дали усвідомити, що того дня вони не достояться. Тоді вибрали інший варіант — записалися в тероборону.
25 лютого Сергій почав службу у 54-му батальйоні — тому самому, який входив до складу 100-ї бригади територіальної оборони, що згодом дістане назву «Сталевої Сотки» та переросте у 100-ту окрему механізовану бригаду.
Спочатку була Волинь: фортифікації, окопи, оборонні рубежі. А далі — зовсім інша реальність: Лиман, Очеретине, дні й ночі на позиціях, втрати побратимів, постійна напруга, у якій важко навіть дихати.
Після боїв на передовій – короткий перепочинок. Сергій приїхав додому — до батьків, дружини, сина Назара.
«У дитинстві я сам місяцями не бачив тата — він був моряком. Повертався, а ми з братом його не впізнавали… Тепер так само росте Назар. Дуже швидко», — ділиться військовий.
Невдовзі — знову фронт. Довгі місяці на Торецькому напрямку. Тричі до нього приїжджала дружина Анюта. Щоразу не з порожніми руками — машини побратимам гнала чи переганяла після ремонтів на Донбас. Бо такі роботи на передовій — це завжди дорого, а часто й неможливо, тому автівки на ремонт доводилося відправляти на рідну Волинь.
«Пам’ятаю прогулянки парком у Костянтинівці… Його вже нема — росіяни зрівняли із землею. Те саме відбувається і з самим містом», — говорить Сергій.
Фото зроблене на даху одній із багатоповерхівок Костянтинівки ( будинок уже зруйнований)
Одного разу вибухи були так близько, що він попросив дружину більше не ризикувати.
“Хоча ці приїзди були, як мед на душу. Особливо в ті часи, коли по 6–8 місяців не було можливості навіть на день вирватися додому. Дружина у мене бойова — з нею і в розвідку можна йти, але їй випала нелегка доля – усі домашні справи, виховання сина на її плечах. І так уже майже 4 роки. Розумію, як їй непросто, як і моєму Назарчикові. Але мусимо кріпитись», – каже наш земляк.
За час служби Сергій пройшов шлях від солдата до офіцера та від кулеметника до командира відділення, старшого техніка роти, заступника командира роти з психологічної підтримки персоналу та виконуючого обов’язки командира роти.
За мужність і успішне виконання завдань під час боїв нагороджений «Золотим Хрестом» Головнокомандувача ЗСУ та медаллю «За оборону Торецька».
«Зараз кожен боєць — на вагу золота. Він має бути універсальним і готовим до всього», — говорить Сергій. — «Сьогодні ти командир роти, завтра сідаєш за кермо автомобіля, бо немає кому хлопців на зміну завезти. Через мить ти вже медик, який накладає турнікет і рятує життя побратиму. А наступного дня ремонтуєш генератор чи машину — бо треба, а немає кому».
Сергій закінчив з відзнакою юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, але, за його словами, саме війна стала найскладнішим університетом у житті.
Найважче, зізнається, — не бої: «Найважче було дивитися на бої крізь екран і не мати можливості допомогти тим, з ким ще кілька днів тому проводив навчання, обідав, працював. Найважче, коли побратим по рації прощається і просить переказати останні слова дружині, дітям чи батькам».
А потім — найстрашніше: повідомляти рідним, що їхня близька людина загинула чи зникла безвісти… Це не передати словами… Нікому не побажав би побути в моїй шкурі».
Після паузи додає: «Це ноша, яка з тобою на все життя».
Із болем згадує тих, хто не повернувся. Особливо — Петра Каноніка, Героя України, Андрія Рабенка (20 років), Артема Сидорука (23 роки):«Кожного жаль, але молодих, які ще в житті нічого не бачили, невимовно шкода.
На фото Сергій поруч із загиблим Героєм Артемом Сидоруком
Надзвичайно хороші хлопці. Прості, щирі. Поруч із ними було легко навіть воювати».
Сергій переконаний, що 24 лютого зробив правильний вибір. І саме він дав можливість познайомитися з такими людьми — вмотивованими, які не на словах, а вчинками люблять Україну й готові боронити її до останнього. Добровольцями.
«Мав честь служити з ними, бути поруч. Вони зранку до ночі невтомно рили окопи, їх неможливо було зупинити. Рвалися в бій, були готові на все, аби ворог не прийшов на нашу землю. Тоді кожен із нас пішов захищати свою родину, батьків, свій дім. Ми розуміли: важливо зупинити фронт якнайдалі, щоб не допустити боїв на вулицях рідного міста».
На запитання, про що мріє після Перемоги, Сергій зізнається, що поки не до цього: «Не думаю зараз про це. Головне — щоб закінчилася війна. І я вірю, що разом із міжнародною спільнотою ми зможемо до цього прийти».
Його слова — без пафосу. Просте бажання людини, яка бачить війну зблизька.
Людини, яка захищає свою землю так само спокійно, як і говорить.
Людини, для якої геройство — це не образ, а щоденна робота.
Щоденний вибір.
P.S. Цей матеріал готувався майже місяць тому, але Сергій не знаходив часу за справами його перечитати й вибрати кілька фото.
Коли ж ознайомився, попросив завершити цю історію словами вдячності всім, хто допомагає, усім людям, що не байдужі та здійснюють підтримку ЗСУ — хто словом, хто ділом, хто донатом: “Особливо хочу подякувати за підтримку директору ТОВ «Ковельський хлібокомбінат» Смітюху Івану Євдокимовичу та його правій руці, депутату Ковельської міської ради Римарчуку Василю Михайловичу, які в перші місяці війни титанічно допомагали військовим. Це був час, хто забув, коли в магазинах не було хліба, бо його з пекарні, прямо з печі, розбирали, і пальне на заправках не продавалося. У той час я майже щонеділі їздив на Ковельський хлібокомбінат, щоб взяти хліба і печива хлопцям і десь кілька літрів солярки, щоб було чим заправити машину. У той момент та безоплатна допомога була, як на мене, важливіша, ніж зараз задонатити на «мавік» чи допомогти у зборі на якийсь пікап. Але це окрема історія, про яку я, можливо, колись розкажу після війни.
Також слова моєї вдячності – Ковельській міській раді та Ковельській військовій районній адміністрації, Місюрі Олександру Васильовичу та усім працівникам ТОВ «ВЕРБА-ВВ», БФ «Твоя Прем’єра» (керівник — Цюп’яшук Руслана), БФ «Ковельські перевізники» (керівник — Дзеблюк Василь), підприємцям Дяку Богдану Івановичу, братам Крицунам Сергію та Андрію та, звісно, своєму брату Костянтину і батькам — Ярославі Іванівні та Василю Васильовичу. Хоча ви всі в тилу, але ви кожен — Герой по-своєму. А тому — Слава Україні! Героям Слава!”.
Велике спасибі Сергієві та його побратимам. Ми віримо у вас і пишаємось вами.
