Сьогодні ковельчан зібрало потрійне горе. «На щиті» додому повернулися захисники Олександр Гнатюк, Ігор Карпук та Роман Йовик. Вони — ровесники. Народилися й виросли у нашому місті, тут будували своє сьогодення, мріяли про майбутнє. Але життя кожного з них забрала війна.
Як зазначив на початку своєї промови міський голова Ігор Чайка, провести Героїв прийшли не лише їхні рідні, друзі, знайомі, а й ті, хто вперше почув у ці дні їхні імена — імена, які назавжди будуть вписані в історію Ковельської громади.
«Усіх нас зібрали не лише біль і скорбота, але й пам’ять, яка має залишитись з нами — про воїнів, завдяки яким живе наше місто, а країна продовжує боротьбу за своє майбутнє», — сказав він.
Олександр Валерійович Гнатюк
Народився 29 серпня 1981 року. Навчався у школах №11 та №13, згодом закінчив ПТУ №7, здобувши професію електромонтера. Продовжив освіту у Ковельському машинобудівному технікумі, потім — у Луцькому національному технічному університеті за спеціальністю «Екологія».
Олександр був відкритою, життєрадісною людиною. Любив танці, виступав у колективах «Едельвейс» та «Лісова пісня», з якими гастролював Україною та за кордоном. Під час навчання у Луцьку зустрів свою майбутню дружину Зою. Разом вони створили міцну родину, сповнену любові й тепла. Їхня донечка Настуня стала для батьків справжнім дивом і сенсом життя.
Олександр займався ремонтом автомобілів, розвивав власну справу, завжди допомагав друзям і знайомим. Усміхнений, уважний, турботливий — він був опорою для своїх близьких, серцем родини.
9 березня 2025 року його мобілізували. Служив у складі 5-ї окремої штурмової бригади, виконував бойові завдання на передовій. У коротких телефонних розмовах завжди питав: «Як там Настуня?» — і чекав фото чи відео донечки.
Мріяв показати їй море, провести разом відпустку, зустріти родинні свята… Але 10 жовтня 2025 року життя механіка-водія 2-го штурмового відділення 4-го штурмового батальйону військової частини А4010, солдата Олександра Гнатюка обірвалося біля села Павлівка Пологівського району Запорізької області під час виконання бойового завдання.
Щирі співчуття дружині Зої, донечці Настусі, мамі Олені Павлівні, батькові Валерію Федоровичу, брату Сергію, усій родині, друзям і побратимам.
Ігор Васильович Карпук
Народився 26 вересня 1977 року. Навчався у школах №1 та №3, після чого здобув у ПТУ №5 кілька професій — муляра, монтажника залізобетонних конструкцій, електрозварника. З юних років був працьовитим, добрим, щирим. Разом із батьками та двома братами проводив час на дачі, допомагав по господарству, любив риболовлю.
Після навчання влаштувався слюсарем із ремонту газового обладнання у Волинське управління магістральних газопроводів. За кілька місяців його призвали на строкову службу, яку він проходив на Львівщині. По її завершенню Ігор знову повернувся у знайомий колектив, де понад 20 років працював електрогазозварником, пізніше — водієм та монтером із захисту підземних трубопроводів.
У 2000 році одружився, через рік народився син Владислав. Ігор завжди був уважним і турботливим батьком, підтримував тісний зв’язок із сином, навіть коли життя з дружиною розвело їх окремими дорогами.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ігор не стояв осторонь — допомагав ремонтувати автомобілі для військових. 27 червня 2024 року його мобілізували до Збройних Сил України. Після навчань служив у складі 21-ї окремої механізованої бригади на Сумщині.
Останній раз зателефонував рідним 26 серпня 2024 року — саме того дня, коли росіяни завдали ракетного удару по Ковелю. Він хвилювався, чи все гаразд у батьків. Згодом його підрозділ перекинули на територію Курської області. Там під час виконання бойового завдання Ігор був тяжко поранений. Довго жила надія, що він потрапив у полон, але ДНК-експертиза підтвердила страшну правду.
Стрілець-снайпер 1-го механізованого взводу 1-го механізованого батальйону військової частини А4689, солдат Ігор Карпук загинув 1 листопада 2024 року поблизу населеного пункту Погребки Суджанського району Курської області.
Щирі співчуття мамі Ганні Федорівні, батькові Василю Васильовичу, сину Владиславу, братам Андрію та Олександру, усій родині й друзям загиблого Захисника.
Роман Петрович Йовик
Народився 24 січня 1981 року у Ковелі, навчався у місцевій школі №1. Разом із дружиною Іриною Андрієвною виховував сина Андрійка. Був добрим, щирим, турботливим чоловіком і батьком.
Роман мав тісний зв’язок і з Люблинецькою громадою — саме тут із родиною планував облаштувати дім, жити, працювати, зустрічати онуків і радіти мирному життю. Та війна перекреслила всі плани.
У листопаді 2024 року Роман був мобілізований до Збройних Сил України. Не шукав причин, щоб залишитися вдома — як справжній чоловік узяв до рук зброю і пішов захищати свою родину, своє місто, свою землю.
Після навчання він потрапив на один із найскладніших напрямків — Курський.
У коротких дзвінках з фронту він просив Ірину, щоб син не плакав, якщо він загине. Мабуть, відчував, що часто дивиться смерті в очі. І тоді сказав: «Я буду берегти вас із небес».
Майже сім місяців він вважався зниклим безвісти. Родина жила надією, переглядала фото полонених, вдивлялася в обличчя, шукаючи серед них свого Романа. Навіть коли у червні надійшла неофіційна звістка, дружина Ірина відмовлялася вірити у страшне. Лише результати ДНК-експертизи підтвердили найгірше — Романа немає серед живих.
Під час виконання бойових завдань 11 березня 2025 року старший стрілець-оператор стрілецького відділення стрілецького батальйону, солдат Роман Йовик загинув поблизу населеного пункту Козача Локня Курської області.
Сьогодні Роман Йовик став ангелом-охоронцем для свого сина. Його втратили дружина, батько, сестри.
Сьогодні у жалобі не лише Ковель, а й сусідня Люблинецька громада. Разом із рідними, побратимами та земляками тут схиляють голови у скорботі за Героєм — Романом Петровичем Йовиком.
«Ми пишаємося такими, як Роман, Олександр, Ігор, — сказала під час прощання Люблинецький селищний голова Наталія Сіховська. — Це воїни, які вже бачили пекло на землі. Тож хай Господь прийме їх у Царство Небесне.
Фізично Герої вмирають, але житимуть доти, доки ми їх пам’ятаємо. Наш обов’язок — не посоромити їхню смерть і довести до кінця справу, за яку вони віддали життя — справу вільної, мирної України».
Поховали воїнів на Алеї Героїв міського кладовища.
Вічна пам’ять і слава!
