Автор: Семерей Руслана Віталіївна

Міський голова Ігор Чайка зустрівся з учасниками обмінної поїздки молодіжних рад, які цими днями побували в Ковелі.

Очільник громади щиро подякував  лідерам із Волинської, Львівської та Закарпатської областей за активну позицію та бажання розвивати країну. Він наголосив, що для влади надзвичайно важливо чути голос молоді:

— Ми у Ковелі пишаємося нашою молоддю. Її ініціативи справді змінюють місто. Один із прикладів — акції, які започаткувала Молодіжна рада, щоб зупинити Ковель на хвилину мовчання. Це формує зовсім нову культуру пам’яті, — зазначив Ігор Чайка.

Особливу увагу міський голова приділив першому голові Молодіжної ради Ковеля — Олександру Філону, який загинув на фронті у 2023 році:

— Це була дуже особлива людина. Лідер, орієнтир для багатьох. Він назавжди залишиться почесним головою Молодіжної ради Ковеля. Його пам’ятають, ним гордяться, — підкреслив мер.

Мер також зазначив, що надзвичайно приємно приймати молодь із трьох областей саме в Ковелі, де готові ділитися досвідом і надихатися новими ідеями разом, відкриті для діалогу, співпраці й нових ініціатив.

Гості  відвідали  об’єкти молодіжної інфраструктури, зокрема студію Glek — чудовий приклад соціального підприємництва. Обмінялися досвідом та ідеями з іншими молодіжними радами, а також ознайомились із вражаючими досягненнями молодіжної ради Ковеля. Це сприяло налагодженню нових партнерств та генерації свіжих задумів для майбутніх проєктів.

Обмінна поїздка молодіжних рад до Ковеля проходила  у межах проєкту “Молодіжна участь та політика: посилення залучення молоді, врядування, бюджетування та розвитку життєвих навичок у Львівській, Волинській та Закарпатській областях”, який реалізує ГО “Молодіжна платформа” за сприяння ЮНІСЕФ та фінансової підтримки Уряду Німеччини через державний банк розвитку KfW.

Третій день наша громада в жалобі. Ковель прощається зі своїми Героями. Сьогодні ми проводжали в останню земну дорогу двох Захисників — Юрія Лобашова та Олександра Дубука. Обидва — мужні, сильні духом чоловіки, для яких почуття відповідальності за родину і Батьківщину було понад усе. Їхні сини — військові, які продовжують боротьбу. Їхні батьки — Герої, що назавжди залишаться у серці нашої громади.

Юрій Лобашов. Як же його чекали, як вірили в його повернення. Скільки всього хотіли йому сказати… Але це страшне «на жаль».

Юрій  народився 28 вересня 1965 року в Потсдамі (Німеччина), де його батько служив офіцером. Згодом родина переїхала до Ковеля, і саме тут Юрій пройшов шкільні роки, здобув професію коваля в ПТУ №7 та працював на заводі «Ковельсільмаш».

У 1985 році в селищі Ружин він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Надією. Через п’ять років вони створили родину. У 1993 році народилася донька Юлія, а в 2002 — син Савва.

Працював на різних роботах, виїздив на заробітки. Але завжди залишався вірним книзі. Він багато читав — історію, романи, детективи. У книжках знаходив опору, внутрішню силу, відповіді на запитання життя.

Хоч і був із військової родини, не планував обирати цю стежку. Але коли росія посягнула на українську незалежність, Юрій не залишився осторонь. Підписав контракт із 14-ю окремою механізованою бригадою, служив у зоні проведення АТО, мав статус учасника бойових дій. Згодом продовжив службу на мирній території, у Володимирі. У жовтні 2021 року звільнився зі служби через стан здоров’я.

Та з початком повномасштабного вторгнення знову став до лав війська. Пішов добровільно. Тоді сказав дружині: «Щоб син не був на фронті, захищати Україну піду я».

Останній раз Надія бачила чоловіка 1 березня, коли проводжала його до ТЦК. На початку травня Юрій востаннє виходив на зв’язок — повідомив, що вирушають на передову, але запевнив: «Усе буде добре». А вже 18 травня він зник безвісти під час виконання бойового завдання.

Згодом дружина впізнала Юрія на відео з полоненими, яке поширювали ворожі ресурси. Вона боролася, щоб домогтися офіційного підтвердження його статусу, а коротка звістка з полону містила його найважливіше слово: «Люблю».

У січні 2024 року з’явилася надія на обмін. Але 24 січня над Бєлгородською областю було збито російський літак Іл-76, на борту якого могли перебувати 65 українських полонених.

Старший солдат, радіотелефоніст 1-го стрілецького взводу військової частини А7086 Юрій Лобашов трагічно загинув.

Його син Савва продовжив родинну справу — навчався у Львівській академії сухопутних військ, нещодавно закінчив її у званні лейтенанта й нині тримає оборону на Харківщині.

Олександр Дубук. Народився 26 жовтня 1976 року у Ковелі. Навчався у загальноосвітній школі №11. Після 9 класу вступив до ПТУ №5, де здобув фах різьбяра по дереву. Вже тоді було видно — він мав хист до ручної праці, до роботи з природним матеріалом, яку згодом зробив своєю справою.

Після навчання відслужив строкову військову службу у військах протиповітряної оборони на Львівщині.

Професійний шлях Олександра починався з роботи з деревом — він вправно та майстерно виготовляв вироби, працював у приватних підприємців. Згодом власноруч почав робити меблі — як для власної оселі, так і на замовлення. Його вироби вирізнялися якістю, точністю, любов’ю до справи.

Поступово сфера його діяльності розширилася — він почав працювати на будівництвах, мав досвід і за кордоном. Усе, що стосувалося ремонту й облаштування осель, було йому під силу. Золоті руки — саме так говорили про нього знайомі. Його професіоналізм і працьовитість високо цінували на підприємствах «Волинь Склопласт» та «Юкон», де він працював останні роки.

Але життя Олександра не обмежувалося лише працею. Він мав чудову родину і був відданим сім’янином — люблячим сином, турботливим братом, уважним чоловіком і найкращим батьком.

Найбільшою його гордістю були діти. Син Денис, якому нині 24 роки, також служить у Збройних силах України. Він з перших днів повномасштабної війни став на захист держави. Донька Дар’я, 13-річна школярка, — відмінниця, активна учасниця олімпіад та конкурсів. Олександр дуже дбав про їхнє виховання, передавав знання, навички, життєві орієнтири. Уважно ставився до їхніх захоплень, ділився любов’ю до природи, вчив бути щирими, добрими, чуйними.

Для дружини Оксани він був добрим чоловіком, підтримкою й опорою. У шлюбі панували тепло, повага і розуміння. Сім’я для нього мала особливу цінність. Він сам виріс у гарній, злагодженій родині. Родина Дубуків — велика і дружна, всі підтримують одне одного. Ці цінності Олександр проніс через усе життя.

Найкращі риси — щирість, працьовитість, оптимізм, людяність — він намагався прищепити і своїм дітям. Завжди був товариським, життєрадісним, умів підтримати добрим словом і конкретною справою. Його життєва енергія надихала людей поруч. Мав свої захоплення, пов’язані з природою. Любив риболовлю, збирання грибів, прогулянки в лісі. У таких миттєвостях знаходив натхнення і спокій.

18 лютого 2025 року його мобілізували. Попри можливість служити у відносно безпечному місці, він свідомо відмовився. Казав: «Син Денис служить з перших днів повномасштабної війни, тож я не маю права дозволити собі обрати легший шлях».

Після мобілізації пройшов базову військову підготовку з елементами наступальних дій у Великій Британії. 13 липня прибув у зону бойових дій — одразу в одну з найгарячіших точок фронту. Перше бойове завдання в районі населеного пункту Удачне Покровського району Донецької області завершилося важким пораненням, якого він зазнав 16 липня.

Побратими винесли його з бойових позицій і доставили до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені І. Мечникова. Лікарі боролися за його життя, робили все можливе, щоб врятувати, але 23 липня 2025 року серце старшого солдата, стрільця 2-го стрілецького відділення військової частини 1141 Національної гвардії України — зупинилося.

— Це — дві долі, які об’єднує спільне: відповідальність, жертовність і глибока любов до рідних.  Це не просто приклад мужності — це символ справжнього батьківства і патріотизму. Від імені всієї громади Ковеля висловлюю щирі співчуття родині Юрія Лобашова — дружині Надії Карпівні, доньці Юлії, сину Савві, брату Володимиру; а також родині Олександра Дубука — дружині Оксані, сину Денису, доньці Дар’ї, мамі Ользі Степанівні, татові Петру Пилиповичу, сестрі Ірині з родиною. Нехай пам’ять про  Героїв живе вічно. Ми не забудемо. Ми вдячні, – додав на завершення своєї промови міський голова Ігор Чайка.

Ніхто не міг стримати сліз, коли  донечка Олександра — Дар’я — згадувала світлі моменти з їхнього життя. Востаннє вона звернулась до тата:

 — Війна забрала тебе в мене, не запитавшись, чи цього хочу я. А я б хотіла ще провести час з тобою. Хоча б ще п’ять хвилин. Хочу тебе обійняти, побачити ще раз твій погляд. Ти — щирий і живий. Ти назавжди залишишся в моєму серці і моїй пам’яті. Любимо тебе.

Дякуємо вам, воїни. Спочивайте з миром.

Пам’ятаємо…

Поховали Захисників  на Алеї Героїв міського кладовища.

Війна щодня нагадує нам про свою жорстоку ціну. Вона забирає життя не лише на передовій — часто смерть приходить через біль, втому, психологічне виснаження, яке з часом стає нестерпним тягарем для воїнів.

19 липня у місті Суми зупинилося серце солдата Руслана Вадимовича Мазурика — водія-електрика 1-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем в/ч А 5003.

Сьогодні ковельчани провели в останню земну дорогу молодого воїна, якому тепер назавжди 28. Попрощатися з Русланом прийшли рідні, друзі, представники влади, жителі громади — ті, хто не залишився осторонь цієї болючої втрати.

Руслан народився 19 березня 1997 року в Ковелі. Навчався до 9 класу в ЗОШ №10, після чого здобув професію водія у Луківському професійно-технічному училищі.

Від самого дитинства хлопець був оточений теплом і турботою родини. Його виховували батьки, бабуся й дідусь, які дуже любили свого сина й онука. Однак доля виявилася надзвичайно жорстокою — один за одним Руслан утратив найдорожчих. Відійшли у вічність бабуся й дідусь, згодом від хвороби померла мама, пізніше — тато. Не стало й двох дядьків — братів мами і тата, які були для Руслана дуже близькими людьми.

На той час хлопцеві було лише 17. Пережити стільки втрат у юному віці — надзвичайне випробування. Найближчими людьми для нього стали брат Любомир та його дружина Ірина, які всіляко підтримували Руслана, допомагали йому. Коли в них народився син Марко, Руслан з великою ніжністю ставився до маленького племінника.

Після училища хлопець проходив строкову службу у внутрішніх військах. Повернувшись додому, працював у сфері будівництва та займався ремонтами. Життя було різне — непросте, не завжди передбачуване. Бували періоди, коли хлопець замикався в собі. Але всі, хто знав Руслана, відзначають його доброту, спокійний характер, внутрішню порядність.

Коли у грудні минулого року він отримав повістку — став до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання на мінера, а згодом опанував роботу з безпілотними системами. У телефонних розмовах із братом казав, що йому подобається служба, поважав командира, мав хороших побратимів. Ділився пережитим, не приховував страхів і тривог.

Війна — важке випробування. Моральне навантаження, постійна тривога, стрес і відсутність повноцінного відпочинку з часом підкошують навіть найміцніших. Серце Руслана не витримало.

“Ми щодня втрачаємо найкращих. І не завжди смерть на війні — це поранення чи снаряд. Це ще й психологічні травми, які не видно зовні. Руслан — наш Герой. Його історія — це правда про війну. Світла пам’ять Захиснику і глибока вдячність від усієї громади. Щирі співчуття рідним та усім, хто знав і любив цього хлопця”, — сказав міський голова Ігор Чайка.

Поховали Руслана Мазурика на Алеї Героїв міського кладовища.

Світла пам’ять!