Автор: Семерей Руслана Віталіївна

11 років наша Україна бореться за своє майбутнє. 1530 днів триває повномасштабна війна, яка щодня випробовує нас на силу, стійкість і єдність, залишає у серцях біль, який часом важко витримати.

Сьогодні Ковельська громада зібралася, щоб провести в останню земну дорогу свого земляка, учасника АТО, волонтера, людину, яка у непрості для держави часи стала на її захист і дбала про спокій у нашому місті — молодшого сержанта Ковельського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Володимира Карпука.

Про те, яким він був і який шлях пройшов, під час громадянської панахиди говорив міський голова Ігор Чайка.

Практично все життя Володимира було пов’язане з Ковелем. Володимир народився 17 грудня 1975 року. Навчався у школі №11, після дев’ятого класу вступив до Шацького лісового технікуму. Пройшов строкову службу, після чого повернувся до рідного міста і почав будувати своє життя.

Працював у КП «Добробут», «Ковельтепло», на залізниці, у приватних підприємствах.

Коли у 2014 році росія розпочала війну проти України, Володимир багато думав про те, що його місце — поруч із тими, хто боронить державу. І він прийняв рішення підписати контракт.

Півтора року служив у розвідці. У його підпорядкуванні було шестеро бійців, і він завжди найбільше переживав за кожного з них, вважав своїм обов’язком берегти хлопцям життя. За сумлінну службу був нагороджений пам’ятною медаллю військової розвідки.

Участь у бойових діях під час АТО залишила свій слід — підірвала здоров’я, забрала внутрішній спокій. Особливо важко він пережив втрату свого бойового побратима і друга, теж Володимира, родом із Черкащини.

Навіть після демобілізації ті події ще довго були з ним — у спогадах, у думках, у снах.

Щоб знайти душевну рівновагу, Володимир багато часу проводив за улюбленими справами — мисливством і риболовлею. Особливим місцем для нього було озеро Святе. Разом із мамою, Ніною Іванівною, вони часто їздили у цей чарівний куточок Полісся. У кожного був свій човен, свої рибальські історії. До них приєднувалися друзі. Могли тижнями жити в наметах, готувати їжу на вогнищі, рибалити, просто бути серед природи.

Повномасштабне вторгнення знову змінило життя Володимира, як і кожного українця. Він одразу вступив до добровольчого формування територіальної громади і разом з іншими ковельчанами патрулював місто.

У цей непростий час доля подарувала йому важливі зустрічі.

Він познайомився з Наталею. Вони стали одне для одного підтримкою, опорою, близькими людьми. Офіційно оформити стосунки не встигли, але жили як справжня родина.

Тоді, крім мами, доньки Тетяни та сина Владислава, у Володимира з’явилася ще одна велика родина. Він щиро прийняв дітей Наталі, а для маленького Даміра — її онука — став справжнім дідусем. Вони разом гуляли містом, ходили до річки, гралися, проводили час. І саме в таких простих моментах він був по-справжньому щасливим.

Ще однією важливою людиною у його житті став волонтер із Великої Британії — Девід Гастон. Від перших днів війни він допомагав Україні, привозив необхідне нашим захисникам і людям, які живуть на прифронтових територіях.

Володимир неодноразово їздив разом із ним на схід України. Спільна справа переросла у щирі товариські відносини.

Поблизу лінії фронту Володимир бачив багато людського болю. Одного разу він привіз на Волинь тіла трьох загиблих воїнів — це була одна з найважчих і найдовших доріг його життя.

А у лютому цього року його мобілізували. З огляду на стан здоров’я він проходив службу на Волині, у п’ятому відділі Ковельського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки у Старій Вижівці.

10 квітня під час виконання службових обов’язків він відчув різке погіршення самопочуття — стався гіпертонічний криз, він знепритомнів і впав у кому.

Медики боролися за його життя до останнього. Але, на жаль, 1 травня 2026 року, після перенесеного інсульту, серце Володимира Карпука зупинилося. Йому було лише 50…

Сьогодні з Великої Британії приїхав попрощатися з Володимиром Карпуком волонтер Девід Гастон. Він дуже щиро і тепло говорив про свого українського товариша, розповів про те, як вони неодноразово їздили на схід, як люди з різних країн, розмовляючи різними мовами, змогли знаходити порозуміння та долати разом кілька тисяч кілометрів.

За словами Девіда, у Володимира була своя секретна зброя.

— Перше — це чудовий український гумор, який, як виявилося, дуже подібний до гумору британської армії, в якій я служив. Якось так дуже швидко ми зрозуміли це, і це дозволило нам дуже гарно спілкуватися. Наступна секретна зброя, яку він називав — «дядько Гугл».

Він розповів, що у 2022–2023 роках вони дуже багато подорожували разом. Інколи  вони були просто вдвох, інколи до них приєднувалися інші члени команди з України. Всі разом відвідували місця, які були дуже близькими до передової, щоб надати допомогу цивільним і військовим.

Як зазначив волонтер з Великої Британії, кожен, хто їздив у ці місця, відчував страх — і дуже багато страху.

— Але Вова ніколи не казав мені, що ми не маємо їхати в ці місця. Він завжди підтримував мене на передовій і часом казав мені: «Ти — божевільний хлопець». Я не знаю, хто з нас був божевільнішим.

Він згадував, що саме такі маленькі речі, які супроводжували їх у дорозі, робили роботу простішою. Втім, було й гаряче.

— Остання поїздка разом… Ми відвідали хлопців у Слов’янську, Куп’янську та Бахмуті. І  поїхали забирати загиблих Героїв. Тоді я вперше побачив його дуже сумним.

Девід зізнався, що подорожував з багатьма волонтерами, але якби довелося обрати одного — це завжди був би Вова. Через його почуття гумору та глибоке розуміння того, як це — бути солдатом на передовій.

— Вова називав мене «мій англійський брат». Це найбільший комплімент, який я колись чув. У британській армії ми говоримо: солдат ніколи не загинув, поки його ім’я пам’ятають. Скільки мені доведеться жити, я завжди згадуватиму його ім’я, тому що він був справжнім і відданим другом, — поділився він  особливо особистими словами на завершення своєї промови.

В Україні теж кажуть: людина живе доти, доки її пам’ятають. Дякуємо Володимиру за любов до своєї країни. За службу. За небайдужість. За вміння бути поруч тоді, коли це було найбільш потрібно.

Пам’ятаймо!

Від усієї громади висловлюємо щирі співчуття мамі Ніні Іванівні, доньці Тетяні з родиною, сину Владиславу, сестрі Валентині, дружині Наталі, її дітям, друзям, побратимам — усім, хто любив, поважав і цінував Володимира.

Поховали Володимира Карпука на Алеї Героїв міського кладовища.

Вічна пам’ять і слава.

У Галереї мистецтв представлено особливий фотопроєкт — виставку «ДНК любові», присвячену жінці, матері, Берегині. Красивій і багатогранній, сильній і ніжній водночас.

Це історія про 20 доль — 20 унікальних світів. Кожен портрет — це не просто зображення, а глибоке відчуття любові, очікування, тривоги, сили та віри.

Героїні — жінки з різними, але однаково непростими історіями: ті, хто проживає втрату; хто чекає повернення своїх чоловіків, синів із полону; чиї рідні військовослужбовці вважаються зниклими безвісти; жінки, які виховують прийомних дітей; дружини діючих військовослужбовців, а також ті, хто втратив дім через війну і знайшов прихисток у Ковелі.

Як зазначає організаторка виставки — директорка міського центру соціальних служб  Інна Третяк, вони хотіли показати образ сучасної української Матері. Берегині, яка встигає все: працювати, волонтерити, виховувати дітей, навчатися і, попри всі виклики, зберігати віру — в Бога, у людей, у Перемогу.

«Саме такі жінки — поруч із нами. На світлинах ми бачимо різні грані цієї сили: любов, що рятує; любов, що чекає; любов, що гартує і допомагає долати біль. Вони різні, але їх об’єднує головне — незламність», — каже пані Інна.

Передати ці глибокі сенси вдалося авторці світлин — талановитій ковельській фотографині Аліні Пилипець. Вона — мама трьох дітей, яка добре знає ціну щоденної турботи, тривог і безумовної любові. Саме це відчуття та її професіоналізм допомогли створити щирі, живі портрети.

Секретар Ковельської міської ради Оксана Багнова подякувала фахівцям міського центру соціальних служб, особисто Аліні Пилипець, усім, хто долучився до створення цієї виставки, а також її героїням.

«Цим проєктом ми хотіли сказати кожній: ви не одні. Поруч із вами є громада, є люди, які розділяють ваші переживання. Дякую кожній, хто відкрила своє серце і стала частиною цього проєкту. Ви показуєте, що життя має тривати, а добро — примножуватися», — наголосила вона.

Українські матері сьогодні — приклад для всього світу. Їхня безмежна любов, внутрішня міць і здатність до самопожертви вражають і надихають. Вони переживають біль і тривогу, хвилюються за своїх дітей, але знаходять у собі сили дарувати рідним спокій, тепло і затишок.

Низький уклін кожній. Ваша праця часто непомітна, але саме вона — найважливіша. Саме вона формує майбутнє нашої країни.

20 історій про наших героїнь можна прочитати у книзі «ДНК любові. Код незламності та життя», яку організатори підготували до відкриття фотовиставки.

Збірка починається такими словами:

Код любові — це не про слова.

Це про те, як ми тримаємо небо над своїми дітьми, поки чоловіки тримають фронт.

Це про зцілення через турботу про чужих дітей, які стали рідними.

Це про пам’ять, яка не гірчить, а дає сили йти далі.

Приходьте у Галерею мистецтв і познайомтеся з цими незламними й світлими жінками ближче.

Сьогодні Транскордонний центр діалогу культур перетворився на справжній вулик — тут вирували енергія, азарт і командний дух. Уперше в Ковелі відбулися масштабні змагання «Ковельська миля – 1518» під гаслом: «Об’єднаймося ж, брати мої! В єдності ми — сила!».

Понад 700 учасників, 24 команди навчальних закладів, спортивних шкіл і громадських організацій міста — і всі з однією метою: підтримати одне одного та разом подолати дистанцію.

Ініціатором заходу став директор ДЮСШ №1 імені Петра Стуса Віталій Волосюк. Ідея виявилася значно глибшою, ніж просто забіг — це про історію, традиції та єдність. Адже «Ковельська миля» — це 1518 метрів, символічна відстань, що відсилає до року надання місту Магдебурзького права.

Кожна команда бігла разом — як одне ціле, ніби в одному човні. Чотири кола (без ста метрів) стали шляхом справжньої взаємопідтримки.

Привітати учасників прийшли міський голова Ігор Чайка, начальник управління культури, молоді, спорту та туризму Андрій Мигуля, відповідальний секретар Федерації легкої атлетики Волині Олександр Хриплюк, а також бронзова призерка чемпіонату Європи серед юніорів у бігу на 100 метрів Уляна Степанюк.

«Ми — громада, яка шанує традиції, підтримує одне одного і вміє єднатися. Дякую організаторам — МЦ “Спорт для всіх”, а особливо Віталію Варфоломійовичу Волосюку — за таку ідею. Знаково, що дистанція “Ковельської милі” пов’язана з важливою сторінкою в історії міста — роком надання Ковелю Магдебурзького права. Дякую кожному, хто прийняв цей виклик і сьогодні тут», — сказав міський голова Ігор Чайка під час відкриття змагань.

Своїми враженнями поділилася й Уляна Степанюк, яка нині готується до чемпіонату світу серед юніорів у США. Вона відзначила, що такі заходи надихають і засвідчують: Ковель живе активним спортивним життям.

До змагань долучилися не лише учні, а й батьки. Зокрема, Тетяна Камінська прийшла підтримати сина та його команду ФЦ «Ковель», але разом з іншими батьками вирішила і сама взяти участь у забігу. Бо коли панує така атмосфера — осторонь залишитися складно.

У результаті всі призові місця вибороли команди Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні.

«Ковельська миля – 1518» стала не просто спортивною подією, а символом згуртованості громади. Тут бігли не заради секунд — бігли заради відчуття єдності.

І, схоже, цей старт — лише початок нової традиції.

Сьогодні Ковельська громада провела в останню земну дорогу воїна Валерія Антонюка — захисника, патріота та Героя, який понад півтора року вважався зниклим безвісти.

Друзі, рідні пам’ятатимуть Валерія добрим, товариським, щирим, життєрадісним і працьовитим.

Валерій народився 17 січня 1974 року в Ковелі. Після закінчення школи №1 здобув фах слюсаря-ремонтника у ПТУ №7, згодом навчався у Здолбунівському ПТУ №2.

Після строкової служби понад двадцять років працював старшим черговим стрілочного поста в локомотивному депо Ковеля.

Батьки були найбільшою цінністю для Валерія. Він зростав у родині, де завжди панували любов і взаємна повага. Тато — Євген Володимирович — був прикладом справжнього чоловіка, який дбав і оберігав свою дружину, ніколи не забував дарувати їй квіти.

Коли батька не стало, Валерій став опорою для найріднішої людини — Галини Яківни. Він завжди дбав про неньку, підтримував і допомагав у повсякденному житті. Турботливий і уважний син не забував тішити маму квітами. Гарні стосунки зберігав й зі своєю колишньою дружиною Анжелою.

4 липня 2024 року Валерія мобілізували до лав Збройних сил України. І навіть того дня він знайшов можливість завезти мамі букет. Пройшовши навчання на Закарпатті та в Польщі, воїн ніс службу в 157-й окремій механізованій бригаді.

3 жовтня 2024 року Валерій подзвонив Галині Яківні, розповів, що вранці його та побратимів відправлять на перше бойове завдання. На завершення розмови він сказав: «Мамо, я Вас дуже-дуже люблю». Тоді вони не знали, що це була їхня остання розмова…

Життя солдата, оператора 6-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону військової частини А5006 обірвалося 5 жовтня 2024 року в районі населеного пункту Очеретине Покровського району Донецької області. Тепер йому назавжди — 50.

Понад рік Валерій Антонюк вважався зниклим безвісти. І лише нещодавно його загибель підтвердили результати ДНК-експертизи.

Під час громадянської панахиди міський голова Ігор Чайка висловив щирі співчуття рідним і близьким воїна.

— Жодні слова не здатні зменшити біль такої втрати, але сьогодні ми всією громадою схиляємо голови перед пам’яттю людини, яка віддала життя заради України та кожного з нас. Галино Яківно, Валерій був Вашою підтримкою, Вашою надією. Тепер він став Вашим ангелом-охоронцем. Дякуємо Вам за сина, а йому — за захист.

Поховали Валерія Антонюка на Алеї Героїв міського кладовища.

Вічна пам’ять та слава Герою!

Учора представники міжнародних інституцій,  які перебували у нашому місті, неодноразово підкреслювали: Ковель — це про лідерство, рішучість і здатність брати відповідальність. Саме тут не бояться бути першими — і саме тут ці слова підкріплюються конкретними результатами.

Один із таких — житловий комплекс для внутрішньо переміщених осіб. Це перший повністю завершений проєкт серед дев’яти громад-учасниць у межах програми Європейського Союзу «Житло для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та відновлення звільнених міст в Україні», що впроваджується під управлінням Північної екологічної фінансової корпорації (НЕФКО). НЕФКО — міжнародна організація, створена п’ятьма країнами Європи: Данією, Швецією, Норвегією, Фінляндією та Ісландією.

Під час візиту гості оглянули будинок. Але це була не просто офіційна подія — це була жива, щира зустріч із людьми. Розмови, емоції, історії… У кожного мешканця — свій шлях і свій біль втрати дому. Та всі вони говорили про головне: тепер у них є місце, яке дає відчуття безпеки, стабільності  для нового життя.

П’ятиповерховий будинок налічує 70 квартир. На його зведення спрямовано 4,8 млн євро грантових коштів. Це вже другий об’єкт у Ковелі для внутрішньо переміщених осіб.

Міський голова Ігор Чайка наголосив, що громада спільно з європейськими партнерами продовжує системно підтримувати людей, які були змушені покинути свої домівки через війну. Окрім фінансування з боку Європейського Союзу, на реалізацію проєкту спрямовано й кошти місцевого бюджету. За його словами, важливо не лише забезпечити житлом, а й створити умови для інтеграції, відчуття підтримки та впевненості у майбутньому.

Посолка Європейського Союзу в Україні Катаріна Матернова підкреслила, що такі проєкти є надзвичайно важливими, адже поки триває війна, саме такі ініціативи дають людям можливість почати життя знову.

«Це не випадковість, що у Ковелі одночасно відкрито два об’єкти — модернізований ліцей №12 та будинок для внутрішньо переміщених осіб. Це результат вашої відкритості, рішучості та спроможності ефективно співпрацювати», — додала пані Катаріна.

Також учора до Ковеля приїхала менеджерка проєктів НЕФКО Тетяна Веха. Сьогодні НЕФКО діє в Україні як «зелений банк», підтримуючи проєкти сталого відновлення, та реалізує понад 60 ініціатив. «Ми віримо у відновлення, у стійкість громад і людей», — зазначила вона.

Вона зауважила, що ковельський проєкт є особливим: «Це перший завершений об’єкт у межах великої програми забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб. Це не просто дах над головою — це сучасна, енергоефективна будівля, зведена відповідно до принципів сталого будівництва. І цей результат став можливим завдяки ініціативності, професійності та відповідальності міської влади».

Ковель сьогодні — це приклад того, як громада може діяти швидко, системно і результативно навіть у складних умовах. Тут не відкладають рішення — тут їх реалізовують. Саме тому місто стає точкою опори для людей та надійним партнером для міжнародної спільноти.