Автор: Семерей Руслана Віталіївна

П’ятнадцять місяців рідні Анатолія Смаля жили надією. Вірили, що зможуть знову обійняти сина, брата, почути його голос, побачити усмішку. Та, на жаль, війна принесла у цю родину страшну звістку.

Сьогодні Ковельська громада віддала останню шану Герою, подякувала йому за мужність, стійкість і провела в останню земну дорогу людину, життя якої обірвалося надто рано.

Анатолій Смаль народився 14 серпня 1987 року у Ковелі. Навчався у школі №4, згодом — у ЗОШ №10. Фах різьбяра по дереву здобув у професійно-технічному училищі №5.

За спеціальністю працювати не довелося, однак обрана в юності справа назавжди залишилася його особливим захопленням. У родинному домі й досі зберігаються створені ним картини та декоративні вироби з дерева — безцінна пам’ять, у яку він вклав частинку своєї душі.

У різні роки працював пекарем у приватній пекарні, експедитором на «Юконі», будівельником у місцевих бригадах та за кордоном.

Ще в дитинстві він пізнав біль втрати — коли йому було лише 11 років, через хворобу помер батько. Саме тоді у ньому загартувалося особливе відчуття відповідальності за рідних. Особливо теплими були його стосунки з мамою — Людмилою Михайлівною. Він завжди знаходив нагоду потішити її увагою чи маленьким подарунком.

Власної сім’ї Анатолій не створив, але був надійною опорою для своїх близьких. Трьох синів сестри Оксани любив як рідних, піклувався про них, оберігав. Щирі й теплі стосунки мав також із двоюрідною сестрою та її дітьми. Діти тягнулися до нього, бо відчували його доброту й щирість.

До війська Анатолія мобілізували 19 жовтня 2024 року. Після навчання він служив на Сумщині, а згодом — на Курщині. Сувора зима, мороз, важкі умови. Але він мужньо виконував бойові завдання. Постійно знаходив можливість поспілкуватися із близькими людьми, заспокоював їх, говорив, що все добре.

Рідні ще почули його голос 22 січня 2025 року. Тоді він сказав, що знову йде на позиції. Це був його третій вихід… і останній.

5 лютого родині повідомили, що Анатолій зник безвісти. Почалися довгі місяці болісного очікування, пошуків і надії. Переглядали списки, фото, відео, вдивлялися в обличчя звільнених з полону військових, вірили, що станеться диво. Але експертиза ДНК дала остаточну і болючу відповідь…

Життя солдата, розвідника-сапера аеромобільного батальйону військової частини А0281 Анатолія Сергійовича Смаля обірвалося 24 січня 2025 поблизу населеного пункту Погребки Суджанського району Курської області російської федерації.

Прощання із захисником відбулося у соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці.

«Війна забирає найкращих — щирих, працьовитих, тих, хто любив життя, свою родину, своє місто. Анатолій став до зброї, бо не міг бути осторонь. Наш обов’язок — пам’ятати його подвиг і робити все, щоб жертва наших Героїв не була марною, – сказав міський голова Ігор Чайка, звертаючись до рідних та громади. – Сьогодні ми розділяємо невимовний біль із мамою Людмилою Михайлівною, сестрою Оксаною, її родиною та всіма, хто знав і любив Анатолія».

Низький уклін воїну. Дякуємо за захист.

Поховали Анатолія Смаля на Алеї Героїв міського кладовища.

Світла пам’ять і вічна слава Герою.

Сьогодні Ковельська громада провела в останню земну дорогу захисника, Героя — Віктора Івановича Лєньо.

Він родом із Дніпропетровщини. Та нині у Ковелі живуть його мама і брат, які переїхали сюди у 2023 році. Саме тому родина прийняла рішення поховати захисника на Волині — у Ковелі.

Відспівали воїна у соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці та провели до місця вічного спочинку з усіма військовими почестями.

Віктор народився 29 листопада 1990 року в селищі Межова Дніпропетровської області. Закінчив місцеву школу, після чого продовжив навчання в одному з училищ Дніпра, де здобув фах кухаря.

Коли був студентом, друзі дали Віктору жартівливе прізвисько «Борщ», адже саме він готував найсмачніший червоний борщ у всьому гуртожитку — за особливим бабусиним рецептом.

Після проходження строкової служби, яку ніс у Білій Церкві, Віктор працював охоронником в одному з магазинів мережі «АТБ», згодом продовжив трудову діяльність у Павлограді. Саме там він зустрів Наталію, з якою прожив у цивільному шлюбі 12 років.

Віктор дуже любив дітей, а вони — його. Від самого початку у нього склалися теплі стосунки із сином Наталії Микитою. Він прийняв його як рідного, став для нього другом, наставником і надійною опорою. Дбав про його виховання, підтримував у навчанні. Для Микити Віктор був не просто близькою людиною, а справжнім батьком, який завжди був поруч, допомагав, радив і піклувався.

У Павлограді Віктору вдалося здійснити давню мрію — саме там він почав працювати за фахом: був сушистом у місцевому кафе. Вкладав у свою справу душу, відповідальність та любов до кулінарії.

Завдяки гарним відгукам і рекомендаціям його запросили працювати в одному з відпочинкових комплексів у Буковелі. Саме там у вересні 2024 року чоловік отримав повістку.

Пройшовши навчання на Сумщині, служив сапером у 80-й окремій десантно-штурмовій Галицькій бригаді.

Віктор був хорошим сином, мав дуже теплі стосунки з мамою Наталією Олександрівною. За її словами, він ніколи не жалівся на військові будні. Розповідав переважно про своїх побратимів, яких завжди намагався порадувати чимось смачним. Навіть на фронті не полишав своєї пристрасті до кулінарії. Саме через це отримав позивний — «Кухар».

5 січня 2025 року Віктор востаннє подзвонив рідним. Розуміючи, що невдовзі вирушить на бойове завдання, не хотів тривожити маму та Наталію, тому запевнив, що йде відпочивати. Слова «пізніше наберу» стали останніми…

Сапер 2 відділення інженерно-саперного взводу 1 десантно-штурмового батальйону військової частини А0284, солдат Лєньо Віктор Іванович загинув 6 січня 2025 року поблизу населеного пункту Руське Порічне Суджанського району Курської області рф.

«Віктору було лише 34. На жаль, його життєвий шлях був надто коротким. Ми дякуємо йому за силу духу, мужність та жертовність заради України і кожного з нас», — сказав міський голова Ігор Чайка під час прощання у храмі.

Він усієї громади він висловив щирі співчуття мамі Наталії Олександрівні, дружині Наталії та сину Микиті, сину від першого шлюбу Кирилу, сестрі Олені з родиною, брату Олегу, усім, хто знав і любив загиблого захисника.

Поховали Віктора Лєньо на Алеї Героїв міського кладовища.

Вічна шана та слава Герою.

З хорошими новинами приїхав на зустріч із мешканцями мікрорайону «Сільмаш» міський голова Ігор Чайка. Спілкування відбулося на території ліцею №11 і розпочалося з новини, на яку тут чекали.

НЕФКО підтримало включення ліцею №11 до програми «Зелене відновлення України». Заклад очікує термомодернізація. Ще рік тому під час звіту міського голови це питання лише обговорювали, і тоді здавалося, що його реалізація — справа далекої перспективи, адже йдеться про дороговартісний проєкт. А сьогодні вже триває практична робота. Наразі ведеться підготовка до підписання договорів із донором.

У межах цієї програми комплексну термомодернізацію також планують провести у ліцеї імені Олени Пчілки та ЗДО №8.

За словами міського голови, 2026 рік стане акцентним для розвитку мікрорайону. Зокрема, заплановано значний обсяг робіт із благоустрою. Йдеться про поточний ремонт заїздів та прибудинкових територій на вулиці Заводській біля будинків №15, 17, 27, 29, а також дворів на вулиці Відродження — від будинку №10 до №20.

«Будемо старатися максимально закрити ті проблемні ділянки, про які мешканці говорять роками», — підкреслив Ігор Чайка.

Під час зустрічі жителі також мали можливість поставити запитання та отримати відповіді щодо подальших планів розвитку мікрорайону.

Такий формат спілкування вже став традиційним — коли важливі рішення народжуються не в кабінетах, а в прямому діалозі з людьми.