Автор: Семерей Руслана Віталіївна

Як поінформувати жінок, які потерпають від домашнього насильства, про те, що на Волині можна отримати комплексну медико-психологічну підтримку та юридичний супровід, як спонукати їх звертатися за допомогою, попри існуючі стереотипи мовчати та як налагодити ефективну переадресацію між різними службами, аби допомога жінкам була якісною – ці питання обговорювались на круглому столі «Безпечна громада для кожної: гінекологічні кабінети бербар’єрного доступу», що відбувся у Волинській військовій адміністрації.

Волинь – одна із шести областей України, де наприкінці минулого року було відкрито два гінекологічні кабінети безбар’єрного доступу, в яких можуть отримати допомогу жінки, які постраждали від насильства.

«На Волині такі кабінети відкриті в місті Ковель на базі пологового будинку та в місті Володимирі – на базі медичного територіального об’єднання. За підтримки міжнародного благодійного фонду «Український жіночий фонд», Фонду ООН в галузі народонаселення, а також Міністерства закордонних справ Данії, ці кабінети обладнані сучасним медичним обладнанням, а також дозволяють надати послуги жінкам з інвалідністю. Кабінети було вирішено створити в медичних закладах, оскільки часто саме медичні працівники стають тими, хто може першими виявити або побачити жінку, яка постраждала від домашнього насильства. Тому надзвичайно важливо, щоб вони могли надавати професійну лікарську, не тільки медичну, а й психологічну допомогу», – розповіла присутнім керівниця громадської організації «Розвиток Волині», яка є регіональним партнером Українського жіночого фонду у Волинській області, Ірина Колковська.

Вона також зауважила, що на Волині, як і в інших містах, жінки занадто мало звертаються за допомогою через стереотипи та стигму, адже у суспільстві є переконання, що соромно на загал говорити про домашнє насильство.

«Саме тому проєктом передбачена широка інформаційна кампанія та налагодження роботи з лікарями, з органами місцевого самоврядування та іншими відповідальними організаціями стосовно інформування жінок про можливість отримання такої допомоги. Інформаційна кампанія стартувала з відкриття кабінетів на місцях і охоплює чотири ключові цільові аудиторії: це жінки, лікарі, органи місцевого самоврядування та ЗМІ. В контексті спілкування з мешканками районів передбачене розповсюдження листівок та плакатів в різних державних установах (ЦНАПи, податкові служби, навчальні заклади та соціальні служби, тощо) та приватних закладах ( спортзали, перукарні, косметичні кабінети, тощо) з основними закликами не терпіти насильство, а навпаки дбати про себе. Також передбачені зустрічі в школах з учнями старших класів, з батьками та вчителями, а також зустрічі для студенток з гінекологами, мамологами про важливість піклування про власне здоров’я. Робота з лікарями передбачає розміщення відповідної інформації в холах медичних закладів, кабінетах сімейних лікарів та в гінекологічних кабінетах і акушерських пунктах. Робота з органами місцевого самоврядування стосуватиметься розміщення інформації про роботу гінекологічних кабінетів безбар’єрного доступу на власних веб-ресурсах, співпрацю з облдержадміністрацією, райдержадміністраціями та робочими групами із запобігання гендерному насильству при ОДА та РДА. Не менш важливою ланкою є і співпраця з журналістами, яка передбачає публікації тематичних матеріалів, виїзди для ознайомлення із роботою гінекологічних кабінетів та виходи інформації в різних ЗМІ. Всі ці заходи тісно пов’язані між собою та охоплюють одночасно різні цільові аудиторії», – розповіла Ірина Колковська.

Медичні працівники, які уже розпочали роботу в новостворених кабінетах озвучили першочергові потреби для ефективної роботи, зокрема, Людмила Крук – представниця Ковельського пологового будинку, лікарка-акушерка-гінекологиня, зауважила, що лікарі потребують навчань та обміну кращими практиками. Такі ж думки висловив і лікар-акушер-гінеколог Віктор Загорський (Володимирське ТМО).

330 зафіксованих випадків домашнього фізичного насильства і один випадок сексуального насильства – такі узагальнені дані минулого року озвучив заступник начальника управління охорони здоров’я Волинської облдержадміністрації Валерій Кацаман. Він наголосив, що в лікувальних закладах області діє чинний наказ №278 Міністерства охорони здоров’я, яким прописано порядок проведення та документування результатів медичного обстеження постраждалих осіб від домашнього насильства та надання їм медичної допомоги, в тому числі і фіксування факту домашнього насильства. І в кожному медичному закладі є відповідальні за цю роботу, проте вона потребує постійного вдосконалення.

Основним координатором роботи з питань протидії гендерно-зумовленому насильству при Волинській облдержадміністрації з 2005 року є Департамент соціального захисту населення. Про те, як це працює на практиці розповіла директорка департаменту Оксана Гобод: «Щороку розширюється мережа спецзакладів, які надають саме цю допомогу. У 2021 року з держбюджету надійшла додаткова субвенція і було відкрито ще 5 закладів в умовах війни, що свідчить про важливість цієї роботи. На разі маємо 45 спецзакладів, в тому числі мобільні бригади, які працюють щодо надання психологічної допомоги жінкам та тим сім’ям, які зазнали насильства. Тому в період, коли на Волинь приїхало майже 76 тисяч внутрішньо переміщених сімей, питання протидії домашньому насильству є ще більш актуальним і те, наскільки ми зможемо організувати цю роботу, залежить якраз від швидкості комунікації між різними службами та нашої взаємодії».

З 2018 року в Ковельському районі створено Координаційну раду з питань гендерної політики, протидії торгівлі людьми та запобіганню домашньому насильству. Зараз на території району працюють 14 мобільних бригад. Про це під час круглого столу повідомила заступниця голови Ковельської райдержадміністрації Галина Коляда. Вона наголосила на важливості роботи кабінету, де жінки, які потерпають від домашнього насильства та жінки з інклюзією можуть отримати комплексні послуги, адже цей район — один із найбільших на Волині.

«Я дякую всім тим, завдяки кому проєкт працює на Волині і за те, що гінекологічний кабінет безбар’єрного доступу відкрився саме в Ковелі. Лише у 2022 році мобільними бригадами було надано послуги 173 жінкам. Це означає, що вони потребують і подальшої підтримки, тому впевнена, саме робота кабінетів і наша співпраця дозволить надати їм якісні і головне комплексні послуги», – зазначила Галина Коляда.

Кабінети безбар’єрного доступу передбачають можливість жінкам звернутись за допомогою у будь-яку пору доби. Тому завдання територіальних громад максимально тиражувати інформацію, аби жінки знали, де вони можуть отримати підтримку. На цьому наголосив заступник Володимирського міського голови Андрій Гудим.

Відкриття кабінетів безбар’єрного доступу на Волині — це можливість навчитися надавати якісно нову послугу та організувати дієву комунікацію від жінки, яка знає і не боїться звертатись за допомогою до різних інституцій, які надають комплексну підтримку. Цю тезу під час круглого столу озвучив заступник Ковельського міського голови Тарас Яковлев. «Перед територіальними громадами зараз стоїть завдання напрацювати такий алгоритм роботи, щоб все працювало швидко і на різних рівнях. Цим досвідом пізніше можна буде ділитись з іншими громадами і тиражувати його як дієвий. В ближчому часі до своїх сімей повернуться чоловіки, яким теж потрібно буде вчитись жити в мирних умовах, тому до того часу ми повинні навчитись надавати якісну допомогу і комунікувати, аби допомагати саме тим, де є найбільша потреба», – зауважив Тарас Яковлев. Саме тому Ковельська громада розпочинає роботу з розробки медіа-плану, щоб проінформувати якомога більше людей про те, як і де отримати фахову допомогу.

За участі представників волинської облдержадміністрації, райдержадміністрацій, поліції, медичних установ та соціальних служб під час круглого столу були напрацьовані механізми комунікації та взаємодії та широкого інформування щодо роботи кабінетів безбар’єрного доступу, кінцевою метою яких стане комплексна допомога жінкам, які постраждали від домашнього насильства.

Як пробудити в учнів інтерес до музеїв? Можна, звичайно, багато цікавого розповідати, показувати красиві картинки, відправитись у віртуальну мандрівку музеями світу через мультимедійні презентації.

Про це на своїй сторінці у Фейсбук пише керівник гуртка “Чарівний пензлик” Оксана Цюп’яшук.

“Але екскурсія в справжній музей, де можна доторкнутись до експоната, “прожити” його історію – це незабутні емоції для дітей.

Нещодавно вихованці гуртка “Чарівний пензлик” Палацу учнівської молоді відвідали Ковельський історичний музей, де дізнались багато нового і цікавого про історію рідного міста і регіону. І під враженнями від побаченого створили чудові малюнки-інтер’єри “В музеї”, – йдеться у дописі пані Оксани.

Запрошуємо наших юних друзів — учнів шкіл, студентів, гуртківців теж до історичного музею. Для вас там завжди готові провести пізнавальну екскурсію.

За матеріалами газети “Вісті Ковельщини”

Розмовляла з мамою Героя — Світланою ВОЛОШУК журналістка Аліна РОМАНЮК

Ось і завершився період Різдвяних свят. Цьогоріч він особливо був сповнений тривог та печалі. Хтось зустрів його у сімейному колі, а хтось не знаходив собі місця в рідному домі, раніше затишних стінах. У когось ці дні були наповнені щасливими митями і радістю від зустрічей з найріднішими, а в когось – оповиті сумом і тривогою від розпачу та самотності, адже з війни так і не дочекались найрідніших. Спорожнів дім, спустошена душа… Велика війна з російським агресором забрала найцінніше – життя. Тисячі життів мирних українців.

Громада Ковельщини в ці дні знову в жалобі зустрічала захисників на площі Героїв Майдану та з почестями провела їх в останню путь. А хтось, на жаль, і досі не може гідно попрощатися із своїм Героєм.

Це історія про шлях військового – юного, проте надзвичайно сильного та мужнього 20-річного “азовця” з Ковеля Михайла Волошука, який загинув під час оборони Маріуполя у 2022 році.

Ми називаємо Героями наших захисників, та повірте: ті, хто чекає їх вдома, хто вірить та підтримує, – теж герої. Це рідні наших військових: мами, бабусі, дружини, діти, друзі. Їх місію під час війни не треба недооцінювати. Їх віра та молитва – рушійна сила для воїнів. А горе втрати неможливо описати словами. Як неможливо підібрати слів, щоб підтримати та розрадити.

Ми зустрілись з мамою Світланою Волошук на виставці світлин полеглих “азовців”, де на нас з посмішками дивились очі Героїв. І серце розривалось на шматки, хоч тут було тихо і спокійно. Час від часу ми поглядаємо на стенд зі знімком Михайла і відчуваємо, що він ніби тут, з нами.

Перед початком повномасштабної війни, в грудні 2021 року, у нас була спроба з ним поспілкуватись. Михайло був у місячній відпустці, яка переносилась декілька разів. Ми хотіли з перших уст почути про славнозвісний “Азов” і як приклад для інших юнаків розповісти про самостійний відважний вибір 18-річного ковельчанина – стати на захист рідної України. Та через свою скромність юнак відмовився від інтерв’ю.

Я з хвилюванням згадую цей момент і тішуся, що мені вдалось побачити його тоді особисто. Шкода лиш, що вдома, окрім нього не було нікого, хто б, можливо, вплинув на його рішення. Я залишила свій номер телефону, але так і не отримала від нього дзвінка…

Хоч мамине серце завжди в пережи­ваннях за свої дітей, та все ж до такого нас ніхто не готував. Світлана Олександрівна запевняє, що її серце за Михайла завжди було спокійне: “Це син, який прийшов у цей світ просто янголом. Він не завдавав мені ніякого клопоту. Я ніколи за нього не хвилювалася. Він не мав ніяких шкідливих звичок, ніколи ніде не затримувався”.

Попри біль втрати, мама Світлана не опускає руки, вона ніби випромінює, як і її ім’я, світло, добро та милосердя. Мудрість та витримка викликають не лише повагу, а й захоплення. У її погляді, деталях одягу та особистих речах прослідковуються позитивні настрої. “Я й сама не люблю чорних речей. Не любив їх і Михайло. Тому навіть тоді, коли загинув, я намагалась нести щось світле у життя. Так, це горе. Горе родини і насамперед – моя особиста трагедія, але ми зобов’язані нести в світ лише світлу пам’ять про нього. І я розповідаю його історію, а не свою, не про те, як мені погано і як я буду жити без нього”, – каже пані Світлана.

Коли важко на душі, то жінка завжди спішить до Божого храму, а коли вже нестерпно боляче, читає Молитву українського націоналіста “Україно, Свята Мати Героїв, зійди до серця мого…”. Каже, що коли в розмові з Богом не має розради, то в цьому патріотичному тексті-молитві (слова були написані на стіні в’язниці кров’ю одного з лідерів ОУН Осипа Мащака) знаходить відповіді на всі болючі питання. Саме ця Молитва і гартує дух “азовців”, незважаючи на те, що всі вони різних віросповідань.

У сім’ї Волошуків – двоє дітей: 24-річна Яна та назавжди 20-річний Михайло. І хоч Світлана їх завжди виховувала і любила однаково, із сином у них був особливий зв’язок. Мешкали вони разом з турботли­вими батьками чоловіка, тож з дитинства у сина був чудовий друг – дідусь Петро.

“Він був дуже хорошою людиною. Слава Богу, що не дожив до цього моменту, адже це було б дуже важко для нього. Мої діти завжди згадували дідуся з радістю та світлом. Він мав чудове почуття гумору, з легкістю йшов по життю – це й передав моїм дітям.

Дуже важко нині нашій бабусі, адже дім спорожнів. Вона з великою любов’ю піклувалася про нас. Відколи встановили пам’ятний банер, Олена Євгеніївна зажди приносить туди свіжі квіти, а от перед святами сплела різдвяний віночок”, – зі сльозами на очах розповідає жінка.

А далі пригадує, що з самого дитинства дідусь брав онука до лісу, де збирали гриби та часто залишались на ночівлю. Дід Петро оточував його турботою, любив тішити приємними сюрпризами – наприклад, на пеньочках завжди залишати подарунок “від зайчика“.

Михайло відвідував спочатку садочок №12, а потім – ЗОШ № 7 (ліцей № 7). З дитинства хлопчина був сором‘язливим, але дисци­плінованим і ввічли­вим. Викладачі завжди гово­рили, що лише за зразкову поведінку йому можна ставити хорошу оцінку. Він завжди совісно ставився до обов‘язків. Ніколи не афішував, чим займається, але завжди невтомно працював над собою.

Його подальший шлях почав форму­ватися вже в підлітковому віці. Він цікавився історією та посилено займався спортом. Пані Світлана зізнається, що пишалася досягненнями сина і завжди бачила в ньому великий потенціал. Розповіла, що коли в 2014 році розпочалась війна на Сході України, він був ще зовсім юним, але вже тоді думав над тим, що особисто може зробити для користі справи.

Згодом вони об‘єдна­лися з однодумцями в спортивному клубі рукопашу гопак “Січ“. Їх наставником був Олександр Філон. В клубі гартували не тільки своє тіло, а й дух. Їх гасла: “Спорт! Здоров‘я! Націоналізм!”, “Алкоголь вбиває націю!”.

Михайло закликав вести здоровий спосіб життя і підтримував рух “Ні краплі нікотину, ні краплі алко­голю!”. Однокласники знали про це і дуже пова­жали його за твердість у цьому питанні, за погляди на життя. Він говорив лише правду і тільки в очі. Ніколи не любив хизуватися своїми досягненнями, тому не роз­повідав про себе. Говорив мало, але чітко і по суті.

Так спортивний клуб рукопашу гопак “Січ“, політичний осередок “Національний корпус“, ГО “Ватра” сформували у хлопця своєрідний фунда­мент мужнього воїна. Ці культурно–просвітницькі осередки допомогли йому освоїти свою справу. Там постійно відбувались тре­нінги з домедичної, тактич­ної допомоги, вдоско­налення української мови, а також спілкування в колі однодумців, досвід­чених викладачів. Тут об‘єдналась культурна еліта молодіж­ного середовища Ковеля.

Також Михайло спільно з групою патріотичної молоді боровся з наркорекламою в місті. Був донором крові у проєкті “Одна кров” (керівник Наталія Курач), який діє в Ковелі з 2018 року.

“Що міг за цей період часу зробити, він зробив. Та найбільша самопожертва – його життя. Якось він сказав: “Мамо, я зараз по–іншому ставлюсь до смерті“. Я ж цю тему не розвинула – думаю, дитинко, тобі про таке рано думати – ще все життя попереду. Та він ніби знав щось, і ще з більшим ентузіазмом робив те, що подобалось, і цим формував свою особистість“, – підсумувала мама Світлана.

Після школи юнак продовжив навчання в “Ковельському центрі про­фесійно–технічної освіти“, але вже тоді точно вирішив, що буде військовим. Для себе обрав полк “Азов” і посилено працював над собою. Адже потрапити туди не так і просто. Їх вишколи, курс молодого бійця, який триває 9 тижнів, – це круто на словах, але дуже важко і фізично, і морально. Забігаючи наперед скажу, що йому це вдалося! Більше того – він увійшов у 20 кращих бійців.

“Все це завдяки його наполегливості й вимогли­вості до себе. З вигляду він худорлявий хлопчина – не кремезний, але завжди у відмінній фізичній формі. До того ж, почав багато бігати (до речі, завжди у футболці з написом “Сильним доля посміхається“).

Якось він сказав, що збирається на спортивні тренування і певний час не буде на зв‘язку. Насправді ж поїхав на випробування. Там був дуже жорсткий відбір, тому й не хотів мене хвилювати раніше часу, якби раптом не прой­шов“, – пригадує Світлана Олексан­дрівна.

Це вже згодом, коли все вдалось, юнак скидав фото та розповідав коротко, що і як там відбувається. Жорсткі умови були створені на перевірку стійкості особи: як поведеться і чи зможе вижити в екстре­мальних умовах. Із психологічного – це те, що всі хлопці в однаковому спецодязі, на голові – кепка, на грудях – лише іменний номер. Все. Також під час курсу невід‘ємною частиною була медична та психо­логічна підготовка.

“Він такий юний, і все це пройшов! Їх було 60 кандидатів, а прой­шло лише 39. Розумієте? Були хлопці, які не протри­мались навіть і тижня. Ви навіть не уявляєте, яким щасливим він був у той момент і з яким нетерпінням чекав повноліття!”, – з гордістю розповідає мама Світлана.

У жовтні 2020 року Михайло уклав контракт і отримав свій омріяний шеврон особисто від командира Дениса Про­копенка. Подальша служба проходила в окремому загоні спеціального призначення “Азов” Східного оперативно–територіального об‘єднання Національної Гвардії України, де був гранатометником (оператор–навідник).

Далі Світлана пригадує: “Він цим жив, казав, що його чекає підвищення. Дуже коротко та скупо розповідав про службу. Розповідав лише основне. Фото не висилав, як й інші бійці. Організовуючи ви­став­­ку, я зрозуміла, що я не одна така. Мами та дружини інших захисників теж не знали подробиць їх служби.

Я дуже зраділа цьому фото (що на стенді фотовиставки). Цінно те, що саме він мені його надав. Це було приблизно 9 лютого 2022 року. А далі – повномасштабне вторгне­ння. Тоді я й подумати не могла, що таке станеться. Я була спокійна. Михайло був настільки позитивним у всьому, він так мене підтримував і заряджав! Тому я впевнена, що останні хвилини його життя були такі ж – звісно, болючі, але з честю прожиті“.

Ця історія відкрила для мами Світлани нову сторінку життя, яке вона змінила кардинально. Звільнилась з роботи, змінила місце проживання, своє оточення, а також відкрила по–новому свої можливості.

Наразі вони з батьками інших захисників активно відновлюють незнайомі для них сторінки з життя їх рідних. Вони об‘єдналися своїм болем та відроджують імена сміливих і хоробрих дітей, розповідають про їх героїчний подвиг заради України, щоб ми розуміли, якою ціною йдемо до Перемоги.

Фотовиставка, яку вони спільними зусиллями разом з небайдужими органі­зували, – це вписана кров‘ю сторінка в історію України. Раніше це були просто фото на телефонах, нині ж за кожним знімком – історія щасливих родин та їх непоправна втрата. Герої тут посміхаються.

Тож їм – велика вдячність і низький уклін за те, що після пережитого не замкнулись у собі, що займаються просвітницькою діяльністю, аби ніхто не був забутий.

“Третину цих бійців, я вже добре знаю, знайома з їх родинами. Це дуже сильні хлопці. Мало того, що вони всі молоді, то вони ще й дуже вмотивовані. Їх переважна більшість – це успішні в мирному житті люди, які багато чого досягли, але залишили все заради захисту держави. Пізнавши цих хлопців, аналізуючи життя свого сина, я дійшла висновку, що вони народи­лися саме для цього – просто у кожного був різний шлях.

Радію, що Михайло обрав полк “Азов“. Не тому, що це елітний підрозділ Нац­гвардії, а тому, що тут високо цінують кожного, як про­фесійного бійця, так і твою людяність. Побратими підтримують один одного, адже навантаження дуже важкі.

Цікавими є й постулати, за якими живуть “азовці“. Це – 10 Заповідей націоналіста. В них йдеться про те, як достойно жити, чого слід дотриму­ватися у житті, кого обирати собі в друзі, дружину.

Я ж пишаюсь своїм сином, бо завжди отримувала від нього фото медалей за пройдені випробовування в обраному напрямку (він обрав біг). Постійно, відпо­відно до віку, вони складали нормативи і мусили тримати себе у відповідній формі“, – розповідає Світлана.

Також вона захоплено пригадує щемливу цере­монію “Містерія. Небесний полк “Азов“, де вшановують пам‘ять полеглих бійців. Вона проводиться у вересні щоро–ку в Урзуфі під Маріуполем.

Тисячоголоса Молитва, автоматні постріли та імена загиблих на щитах. З трепетом, повагою та без права на забуття – так в полку “Азов” вшановують побра­тимів, які стояли пліч–о–пліч, носили один шеврон, підставляли братнє плече, розділяли окопний побут та радість перемог, але, на жаль, не повернулися з поля бою.

Поіменно згадують про кожного бійця “Азову“: тих, хто поліг у боротьбі із за­гарб­ником, хто зник безвісти під час бойових дій, чий життє­вий шлях обірвався за трагі­ч­них обста­вин чи по хворбі.

У 2022 році містерія відбувалась в Києві на Софійській площі, де віддали шану і Михайлу Волошуку. На вигук “Сампер!” у відповідь лунало: “Завжди в строю!”, “Пам‘ятаємо! Помстимося!”.

Почуття обов‘язку перед побратимами не полишало за життя Михайла і вдома. Приїхавши у першу відпустку, вони із друзями поїхали на могилу полеглого “азовця” з Волині, аби віддати шану. Йому було лише 18 років.

А в пам‘ять про самого Михайла один із його побратимів Стас зробив собі тату на грудях зі словами: “Вогонь запеклих не пече“. Це слова Шевченка з поеми “Гамалія“.

Перед від‘їздом на перші випробування Світлана знайшла лист від сина, де, окрім особистого тексту, були слова: “Не сумуй! Вогонь запеклих не пече!”. Зізнається, що записка дуже цінна для неї, адже написана від руки. Це одна з небага­тьох речей, які лишились їй.

Щодо смерті Михайла, то Світлана вважає, що загинув він 4 березня, а не 1 травня, як зазначають в офіційних документах. Далі цитую її слова: “Я про це знала, я це відчувала. Зв‘язок з ним обірвався саме тоді. Тож, окрім боротьби за Україну, я особисто маю боротьбу за те, щоб це довести.

Є побратими, яких евакуювали ще в березні, тож згодом з‘ясувалось, що всі, з ким він воював, – загинули. Усі, хто його знав по службі, теж пізніше заги­нули. Ковель­чани Вла­дислав та Андрій, які були з ним в одній роті, – в полоні. Ми з нетерпінням чекаємо на добрі новини щодо їх повернення.

Розумію, що для людей ці цифри нічого не значать, а для мене – важливі, і я обов‘язково зроблю все можливе, щоб це змінити. Зокрема, дуже допо­можуть свідчення командира роти, якого звільнили в остан­ньому обміні поло­неними. Саме він і підтвердив, що, мужньо тримаючи оборону Маріу­поля, героїчно за­гинув наш Михайло зі своїми побрати­мами.

Від початку повно­масштабного вторг­не­ння ми завжди були на зв‘язку. Він постійно писав: “Як ви?”, “Виїжджайте в село по можливості!”, “Все добре” або навіть просто “+”. Кожен з близьких військового знає, як цей плюсик важли­вий.

Зв‘язок з ним обірвався 2 березня. В цей час зник зв‘язок в Маріуполі. І якби він був живий весь цей час до травня, як пишуть в офіційних доку­ментах, то уявіть, скільки б ще інформації я мала, скільки б усього він встиг мені розказати і допоміг зрозуміти, що ж там відбувається насправді. Про це все я б вам зараз теж розповіла. Я впевнена, що якби він весь цей час був живий, дав би про себе якусь звістку, бо інші захис­ники на зв‘язок виходили.

Ускладнює все те, що підтвердити смерть Михай­ла в березні ніхто не може, адже нікому – всі загинули. Бої тривали постійно, весь час бомбар­дували місто, а я жила очікуванням і не­відомістю. Врешті, аж 16 травня прийшло офіцій­не підтвердження.

Виявилося, що хлопці опи­нились в повному оточенні, але свою позицію тримали до останнього. У ворога задіяні були і танки, і піхота. Зокрема, відомо, що було влучання танка в їхню бронемашину “Спартан“, яку з поля бою так і не вдалося забрати.

Є координати, але немає можливості потрапити туди через окупацію. Батьки готові виїжджати туди в будь–який момент, готові руками вигрібати кожну піщинку, аби віднайти своїх дітей.

Чи надіялись наші воїни на деблокаду? Так. Чи думали, що буде жорстокий наступ? Ні. Готувались, але не до таких масштабів, тому й не було належного озброєння. І навіть зараз його недо­статньо, аби здолати ворога.

Та війна триває, боро­тьба триває, і ще стільки всьо­го буде! Місто досі окуповане. Так, обмін “На щиті” триває, але пекло про­довжується. Ці випад­кові співпадіння з ДНК – жах кожної матері, як і те, що у нас немає тіла і ми не можемо належно поховати свою дитину.

Тож у мене зараз інша боротьба – зробити все, щоб пам‘ять про нього жи­ла. Я б хотіла, щоб запам‘я­тали його молодим, щасли­вим, вмоти­вованим юнаком, справжнім патріо­том, муж­нім і відваж­ним захисником українського народу. Щоб його стиль жит­тя став при­к­ла­дом для прийдешніх поколінь.

Якби не віра в Бога, я б не бачила свого подаль­шого шляху у житті, але вча­сно зрозуміла, що попереду в мене багато боротьби. Я ще не дочекалася свого сина, не дочекалася Пере­моги, щоб переконатися, що все це було недарма“.

“Ми помстимося за його смерть! Ми прямо зараз це робимо, – каже Олександр Філон, наставник та побра­тим Михайла, який зараз теж захищає Україну від лютого ворога і високо цінує жертовний патріотизм юна­ка. – Мішаня з’явився у на­шому русі зовсім не­помітно. Та це не завадило йому стати особливим. Багато хлопців, які потрапляли в рух підтримки “Азову” у Ковелі, приходили через спортзал, де я тренував, або через волонтерську діяльність в “НацКорпусі“. Сампер опи­ни­вся і там, і там одночасно.

Був виваженим, спокій­ним і напрочуд дорослим для свого юного віку. Я із самого початку знав, що Михайло марив службою в “Азо­ві“. Та він не просто мріяв, а впевнено йшов до своєї мети. І чомусь я ні на секунду не сумнівався, що він пройде відбір і потрапить до лав полку“.

Олександр щиро радів успіхам друга, адже завжди вважав його особливим. З одного боку – непримітним спокійним хлопчиною, а з іншого – вимогливим до се­бе, принциповим та стри­ма­ним чоловіком, яких оди­ниці. Олександр теж служив в “Азові“, тому впев­нено говорить, що пам‘ять про Сампера буде жити вічно, бо він поклав своє жит­тя на вівтар нашої Свободи та Незалежності.

На світлинах: Ми­хайло ВОЛОШУК з ма­мою; з сестрою; з побра­ти­мами (ліворуч — ковель­чанин Андрій Богдан, що в полоні; праворуч — Михай­­ло Волошук і львів’янин Роман Ши­мало, які заги­нули ра­зом на позиції при вико­нанні бойових завдань).

Фото з домашнього архіву.

У 2023 році продовжила свою діяльність міська робоча група з легалізації заробітної плати та зайнятості населення.

Протягом місяця здійснено відвідування суб’єктів господарювання, що займаються діяльністю у сфері торгівлі, технічного обслуговування транспортних засобів та наданням побутових послуг.

За результатами проведеної роботи, у 8 роботодавців виявлено осіб, які фактично виконували роботу в інтересах фізичних осіб-підприємців, підпадаючи під визначення “працівник”.

Усім суб’єктам господарювання повідомлено про ризики, які виникають через порушення законодавства про працю.

У випадках ігнорування наданих рекомендацій контролюючі органи влади вимушені застосувати всі заходи впливу в межах їх компетенції.

Рейди-обстеження на території Ковельської громади будуть здійснюватися і надалі задля недопущення найманої праці без укладення трудових договорів.

Ліліана Герасимчук,

завідувач сектору з питань праці

управління економічного розвитку та торгівлі

Сьогодні на позачерговій сесії міської ради депутати затвердили договір між Північною екологічною фінансовою корпорацією (НЕФКО) та Ковельською міською радою.

Йдеться про залучення гранту від Північної екологічної фінансової корпорації (НЕФКО) для фінансування інвестиційного проєкту «Реконструкція двоповерхової адміністративної будівлі та учбово-побутового корпусу під багатоквартирні житлові будинки на вулиці Драгоманова, 17 в місті Ковелі Волинської області».

Проєкт реалізовується у рамках програми НЕФКО «Підтримка ЄС для нагальних потреб розміщення внутрішньо переміщених осіб в Україні», що фінансується Інвестиційною платформою сусідства Європейського Союзу (NIP).

Інвестиційний комітет НЕФКО схвалив фінансування проєкту у сумі 1 860 000 євро. Грант надається в євро та буде сплачуватися грантодавцем безпосередньо підряднику.

Реконструкція будівель на вулиці Драгоманова дасть можливість забезпечити житлом орієнтовно 60 внутрішньо переміщених осіб.

Нещодавно у Володимирі відбулись змагання серед борців.

На чемпіонаті Волинської області з вільної боротьби серед кадетів та кадеток 2006-2008 р.н. ковельські спортстмени показали хороші результати.

Чемпіонами у своїх вагових категоріях стали — Малашевська Олександра (43 кг), Систалюк Діана (38 кг), Павлик Анна (40 кг), Винокуров Микола (55 кг).

Срібні медалі вибороли — Мілехіна Вікторія (35 кг), Сукач Денис (38 кг), Онішкевич Дарина (38 кг), Осіпук Валерія (38 кг), Марченко Владислав (48 кг).

“Бронзу” завоювали — Сачук Владислава (38 кг), Рижко Дарина (40 кг), Штогрин Назар (45 кг), Новак Артем (51 кг), Александрук Артем (51 кг), Барнич Арсен (55 кг), Вінокурова Вікторія (57 кг), Вавринюк Іван (60 кг), Степанчук Данило (65 кг), Яневич Олександр (71 кг), Дарчук Артем (80 кг).

Вдало виступили юні ковельські спортсмени й на обласному турнірі з вільної боротьби серед хлопчиків та дівчаток 2016 р.н та молодих.

Найвищий результат у своїх вагових категоріях показали — Ілічов Денис (26 кг) та Сачук Кирил (32 кг).

ІІ місце посіли — Сілін Олександр (23 кг), Винокуров Богдан (35 кг), Сукач Денис (38 кг), Мельник Тимофій (42 кг).

ІІІ місце отримали — Мілехін Андрій (20 кг), Савчук Дмитро ( 29 кг), Гарбар Богдан (29 кг).

Вітаємо переможців та призерів змагань з вдалим виступом!

Віталій Волосюк, директор ДЮСШ №1 

імені Петра Стуса

З 1 липня 2022 року стартувала державна програма підтримки населення “Е-робота”. Вона спрямована на активізацію підприємницької діяльності та стимулювання створення робочих місць.

Про механізми підтримки бізнесу під час зустрічі з старостами, депутатами розповіла начальник територіального відокремленого відділення м. Ковель АТ “Ощадбанк” Оксана Євтушик .

Програма передбачає чотири напрямки отримання грантів:

– для створення і розвитку власного бізнесу;

– державне фінансування закладки саду;

– будівництво та розвиток тепличного господарства;

– розвиток переробних підприємств.

Держава співфінансує 70% від вартості проєкту, решту 30% – оплачує підприємець. Грантові кошти можна витратити на купівлю обладнання, сировину, матеріали, інструменти, оренду приміщення тощо.

Максимальна сума: на власний бізнес — 250 тис. гривень, на розвиток садівничого та тепличного господарства — 10 млн гривень, переробних підприємств — 12 млн гривень.

Зареєструватись учасники можуть через Портал “Дія”. До заявки необхідно подати бізнес-план нового або наявного бізнесу, чи, наприклад, план закладання саду чи проєкту будівництва теплиці тощо.

– У Ковельській громаді п’ятеро людей скористались “Е-роботою” та отримали мікрогранти. Зокрема, на відкриття кав’ярні, стоматологію, торгівлю промисловими, продуктовими товарами, – каже пані Оксана.

Багато приходять за консультаціями, вивчають питання, опановують навички написання бізнес-плану.

За інформацією Кабінету Міністрів, у 2022 році у межах проєкту “єРобота” фактично виплачено гранти 2530 отримувачам на загальну суму 1 555,09 млн грн.

З детальнішою інформацією можна ознайомитись за посиланням: https://erobota.diia.gov.ua/ .

Минулого тижня в Луцьку проходив відкритий чемпіонат Волинської області з плавання серед молоді та юніорів.

У змаганнях взяли участь спортсмени КЗ КДЮСШ ім. Є. Кондратовича.

Вихованець школи Ілля Ляшук здобув чемпіонство на дистанції 50 м, 100 м стилем батерфляй та 50 м вільним стилем, а також виборов 2 місце на дистанції 100 м вільним стилем.

Бронзовими призерами змагань стали — Наталія Падалюк (50-100-200 м стиль брас), Євгенія Сарапіна (50-100-200 м стиль на спині), Софія Єрмолаєва (50 м вільний стиль), Олександр Басалка (100-200 м стиль брас), Владислав Мацюк (100 м вільний стиль).

В естафеті 4х100 метрів вільним стилем серед юніорів команда ковельчан посіла 3 місце (четвірку склали — Віталій Мороз, Святослав Гузь, Давид Турик та Владислав Пархомук).

У складі збірної Волині на чемпіонаті України серед молоді та юніорів виступатимуть ковельські спортсмени – Ілля Ляшук, Наталія Падалюк та Владислав Пархомук. Змагання відбудуться 21-25 лютого в Броварах.

До чемпіонату спортсменів готували тренери: Дмитро Ляшук, Володимир Савлук.

Сергій Медведюк,

заступник директора з навчально – тренувальної роботи

КЗ КДЮСШ ім.Є. Кондратовича