Автор: Семерей Руслана Віталіївна

Цьогорічна звітна програма зразкової студії естрадного співу «Надія» залишила по собі той особливий, теплий післясмак, коли після концерту ще довго хочеться наспівувати почуті мелодії, згадувати емоції та яскраві миті.

Майже пів сотні дітей представили 28 номерів, які підготували разом зі своєю наставницею — Іриною Новожиловою, яка вже впродовж 27 років навчає вихованців вокальної майстерності.

Підсилили програму танцювальні колективи «Барвінок», «Модерн» та «Dance Art», які разом із вокалістами створили спільні постановки.

Упродовж понад двох годин глядачі вкотре мали нагоду переконатися, наскільки багатою є наша культура, адже саме з українських народних пісень та творів сучасних авторів була зіткана концертна програма.

Надзвичайно потішили глядачів наймолодші «надійчата» — маленькі таланти, для яких це були перші хвилювання, перші оплески та закулісна метушня. Але водночас на сцені — впевненість, сміливість, уміння володіти голосом, ніби сцена вже давно стала для них рідною.

Особливо яскраво сяяли на сцені випускниці «Надії». Їхні голоси напрочуд гармонійно перепліталися в ансамблі, а сольні виступи підкреслили індивідуальність кожної: власний стиль, манеру виконання та репертуар.

Як поділилися дівчата — Дарина Середа, Анна Воробей та Вікторія Сметюх, «Надія» стала для них другою домівкою, куди вони завжди приходили з великим задоволенням, а Ірина Георгіївна — другою мамою, людиною, яка не лише навчала співати, а й вірила, підтримувала, надихала та завжди була поруч у важливі моменти їхнього творчого життя.

Наступному поколінню «Надії» вони побажали такої ж самовіддачі, натхнення, наполегливості, нових творчих перемог, конкурсів і жити музикою так, як живуть нею вони.

На адресу юних талантів та їхньої наставниці Ірини Новожилової прозвучало чимало щирих слів, компліментів і побажань. Привітали та подякували за творчу працю Ірині Георгіївні та її вихованцям начальник управління культури, молоді, спорту та туризму Андрій Мигуля, директор народного дому “Просвіта” Михайло Пірожик, а також батьки, які всі ці роки залишаються невід’ємною частиною колективу.

І, мабуть, саме в цьому і є справжня сила «Надії» — не лише в красивих голосах, а в людях, які стали одне для одного родиною.

Сьогодні, у Міжнародний день музеїв, до Ковельського історичного музею завітали особливі гості — вихованці гуртка «Літературне краєзнавство» ліцею №3 імені Лесі Українки разом із керівницею Ларисою Липовською.

Щирі привітання, теплі слова та неймовірно красивий букет квітів стали для працівників справжнім подарунком у цей святковий день.

Для юних краєзнавців підготували та провели історичний квест «Таємниці Ковельського історичного музею». Учасники активно виконували завдання квест-листа, знаходили підказки, розгадували загадки, проходили цікаві місії та відкривали таємниці експонатів.

Кожен крок наближав їх до нових відкриттів, а командний дух, допитливість і щире захоплення історією зробили цей день по-справжньому особливим

Усі учасники успішно пройшли квест і стали справжніми дослідниками історії рідного краю! А на згадку про захід кожен отримав приємний подарунок.

Дякуємо молоді за щирий інтерес до історії, активність і чудову атмосферу! Саме такі зустрічі надихають музей жити, розвиватися та відкривати нові сторінки минулого для майбутніх поколінь.

Ковельський історичний музей

Фермерське господарство «Поліський колос» повідомляє, що в період з 21 по 31 травня здійснюватиметься обробка озимого ріпака на території Ковельської громади — поблизу сіл Ружин, Клевецьк, Городилець.

Будуть використані препарати — Лювітор, Тандем, які є сертифіковані згідно чинного законодавства.

Управління економічного розвитку та торгівлі

18 травня Україна вшановує День пам’яті жертв геноциду  кримськотатарського народу — одну з найтрагічніших сторінок  у сучасній історії. Саме цього дня у 1944 році сталінський режим  розпочав масову депортацію кримських татар з їхньої історичної  батьківщини — Криму. Цей злочин, який за своєю суттю та наслідками  відповідає міжнародному визначенню геноциду, став спробою  знищити кримськотатарську спільноту як корінний народ, стерти її  присутність з півострова, викорінити культуру, мову, традиції. Однак  попри надзвичайні втрати, насильство й десятиліття вигнання, кримські  татари не припинили боротьбу за право жити на своїй землі. Нинішня  російська окупація Криму багато в чому відтворює репресивну політику  радянської доби, спрямовану проти кримськотатарського народу. Щоб  осмислити масштаби трагедії, зрозуміти її причини, наслідки та значення  для сьогодення — пропонуємо ознайомитися з історичною довідкою,  підготовленою Представництвом Президента України в Автономній  Республіці Крим.

Як здійснювався злочин геноциду  кримськотатарського народу 18 травня 1944  року радянським тоталітарним режимом 

Депортація кримськотатарського народу — переважно дітей, жінок, літніх  людей — радянським тоталітарним режимом була кульмінацією російської  колоніальної політики, направленої на детатаризацію Криму. Під час  бойових дій, поки чоловіки були на фронті, радянська влада підступно  вигнала дітей, жінок та літніх людей з власних домівок та відправила їх у  вигнання — шлях, який для багатьох став останнім.  

Постанова Державного Комітету Оборони від 11 травня 1944 року,  підписана особисто Сталіним, завершила процес примусового витіснення  корінного народу з власної землі, який розпочався одразу після анексії  Криму Російською імперією у 1783 році. 

На світанку 18 травня, а в деяких населених пунктах напередодні,  17 травня, було розпочато депортацію кримських татар. Залучений  особовий склад відзначився жорстокістю: операція відбувалася  із застосуванням насильства. У більшості випадків кримським  татарам не пояснювали, що відбувається, куди саме їх везуть, а на  збори давали не більше 15 хвилин. Таким чином, кримські татари  покинули власні домівки не готовими до довгої та виснажливої  дороги, не кажучи вже про облаштування на чужині.

Згідно з Постановою, депортація мала бути завершена до 1 червня 1944  року, проте радянський репресивний апарат було вкотре використано  для “перевиконання плану”. Радянський режим здійснював депортацію,  використовуючи значну кількість репресивних органів — із залученням 23  тисяч солдатів та офіцерів НКВС, 9 тисяч оперативників НКВС і Народного  комісаріату державної безпеки, 100 легкових, 250 вантажних автомобілів,  67 ешелонів. Вже о 8 годині ранку 18 травня 90 тисяч кримських татар  було завантажено у 25 ешелонів, які складались з товарних вагонів. 48  400 кримських татар у 17 ешелонах вже були депортовані до Узбекистану.  19 травня було депортовано в товарних вагонах ще 165 515 кримських  татар. Зрештою, такі темпи дозволили катам вже 20 травня відзвітуватися  у Москву про “очищення” Криму від кримських татар. 

Тривалість вбивчого шляху депортованих до місць спецпоселень  у товарних вагонах тривала в середньому 2-3 тижні. Дорогою, у  тісних вагонах, без їжі, води та медичної допомоги, від голоду та  хвороб загинуло 7000-7900 кримських татар.  

Кримських татар, солдатів та офіцерів радянської армії після закінчення  Другої світової війни відправляли у місця депортації або трудові  табори, у цілому — це майже 9 тис. кримськотатарських солдатів та  офіцерів. Варто згадати, що під час Другої світової війни 21 кримський  татарин був представлений до нагороди “Герой Радянського Союзу”,  деякі — неодноразово. Так, наприклад, звання “Двічі Герой  Радянського Союзу” вшанувався кримський татарин, видатний пілот  Амет-Хан султан (серпень 1943, червень 1945). 5 кримських татар  одержали звання “Герой Радянського Союзу”.  

Попри те, що кінцевим пунктом призначення згідно із  Постановою ДКО був Узбекистан, ешелони із депортованими  було відправлено також до спецпоселень в РРФСР та на Уралі: 

▷ Узбецька РСР – 36979 сімей (151136 осіб, в т.ч. 73506 дітей до 16  років) 

▷ Марійська АРСР – 2115 сімей (8597 осіб, в т.ч. 4137 дітей до 16 років) ▷ Горьківська область – 1204 сімей (5095 осіб, в т.ч. 2506 дітей до 16  років) 

▷ Івановська область – 596 сімей (2800 осіб, в т.ч. 1540 дітей до 16  років) 

▷ Молотовська область – 2443 сімей (10555 осіб, в т.ч. 5484 дітей до  16 років)  

▷ Ярославська область – 300 сімей (1059 осіб, в т.ч. 445 дітей до 16  років)  

▷ Свердловська область – 1005 сімей (3594 осіб, в т.ч. 1501 дітей до 16  років)  

▷ Кемеровська область – 2147 сімей (6743 осіб, в т.ч. 1949 дітей до 16  років)  

▷ Казахська РСР (Гур’ївська область) – 1096 сімей (4286 осіб, в т.ч.  1483 дітей до 16 років).

Таким чином, всього було депортовано 47885 сімей (193865, в т.ч. 92553  дітей до 16 років). Як зазначалося в документі НКВС, “з них зайнято на  роботах: чоловіків – 26092, жінок – 50481, дітей – 14614, всього – 91187”.  До цього числа не увійшли майже 6 тис. ув’язнених кримських татар до  ГУЛАГу безпосередньо під час депортації.  

Директиви НКВС СРСР №1/21826 від 16 листопада 1944 року і №1/1559 від 12  серпня 1945 року категорично забороняли “направляти демобілізованих  з Червоної Армії кримських татар, кримських болгар, греків, вірмен  – на територію колишньої Кримської АРСР”. Свої сім’ї захисники  Батьківщини знаходили вже в місцях спецпоселень. Загальна кількість  позбавлених Батьківщини кримських татар, включно з остарбайтерами та  демобілізованими після війни з лав Червоної армії чоловіками, становила  207 111 кримських татар. 

Депортованих представників корінного народу наділили статусом  “спецпереселенців”. Це передбачало постійний нагляд репресивних  радянських структур, реєстрацію в комендатурах, примусову фізичну  працю на виснажливій роботі. Праця була важка, особливо для  змарнілих від голоду і хвороб спецпереселенців. Їхні діти не могли  відвідувати школу через відсутність взуття та одягу. За даними Відділу  спецпоселень НКВС Узбецької РСР, за шість місяців 1944 року, тобто з  моменту прибуття в УзССР і до кінця року, померло 16052 чол. (10,6%),  а за 1945 рік – 13183 (9,8%). Таким чином, в перші півтора року померло  близько 30 тисяч кримських татар.  

За даними НКВС Узбецької РСР, упродовж першого півріччя депортації  від хвороб та нелюдських умов перебування померло 16 052 кримських  татар (10,6%), у 1945 році — 13 183 (9,8%). Тільки в Узбекистані померло майже  30 000 кримських татар за перші півтора року депортації. У деяких регіонах  Узбекистану смертність серед виселених становила понад 60-70%. Згідно  з орієнтовними підрахунками Національного руху кримськотатарського  народу, кількість загиблих у вигнанні є значно вищою. 

У 1948 році режим проживання у спецпоселеннях став ще більше  репресивним. Зокрема, арештом на 5 діб карався виїзд зі спецпоселень,  а повторне порушення “режиму перебування” вважалося “втечею з місця  заслання”, що призводило до позбавлення волі терміном на 20 років.  

Геноцид також унаочнювався діями радянського режиму зі  стирання памʼяті щодо кримських татар з історії Кримського  півострова: переглядалася кримська історія, впроваджувалися  російські імперські наративи про “одвічно російський” Крим,  цілеспрямовано та масово поширювалися міфи в контексті  “народ-зрадник”.

До Криму завозили переселенців з РРФСР, Української РСР,  яких цілеспрямовано заселяли в будинки кримських татар.  Репресивний радянський режим повністю змінив та спотворив  кримську топоніміку, зокрема було замінено на російські  назви населених пунктів, вулиць, що мали кримськотатарське  походження. 

Політика радянського тоталітарного режиму проти кримських  татар стала фактичним продовженням традицій Російської імперії з  колонізації території Кримського півострова, яка після анексії Криму  в XVIII ст. здійснювала виселення кримських татар, обмежувала їхні  права та свободи.  

Так, до анексії Росією (1783 р.) на території Кримського ханства, кримські  татари становили понад 92% населення. Згідно з матеріалами пʼятої ревізії  1795 р. у Криму проживало 157 319 осіб, з них — 126 000 кримських татар.  Протягом XVIII-XIX сторіч Російська імперія проводила політику постійного  тиску на кримських татар, обмежуючи їхні права та релігійні свободи,  спалюючи духовні книги, відбираючи землю, ресурси. Значна частина  корінного народу була вимушена виїхати за межі Криму. Відбувалося  заміщення корінного населення Криму колоністами. Насамкінець, 25  червня 1946 р. Верховний Совет РСФСР прийняв Закон, яким затвердив  перетворення Кримської АРСР на Кримську область. 

Трагічна історія депортації кримськотатарського народу  замовчувалася в СРСР протягом десятирічь. Заборонялася мова,  культура корінного народу України. Кримські татари були не  просто позбавлені Батьківщини, але й власного імені, мови,  історії, ідентичності. 

Після смерті Сталіна кримським татарам так і не повернули їхні права та  не дозволили повернутися на Батьківщину. Фактично, заслання тривало.  Попри заборону, починаючи з 1967 року, кримські татари робили чисельні  спроби оселитися на власній землі, в Криму. Кримськотатарський  національний рух за повернення був одним з найефективніших та  найяскравіших протестних рухів в СРСР. Але справді, масове повернення,  репатріація, розпочалися після 1987 року. 

Тільки після розпаду СРСР, у незалежній Україні, ми можемо вшанувати  памʼять жертв геноциду та говорити правду про злочини проти людяності.

Історичні факти 

Кримські татари – корінний народ України, що сформувався на Кримському  півострові в XIII-XV століттях в результаті взаємопроникнення культур  різних народностей, які оселялися в Криму в різні історичні періоди. У  його жилах тече кров скіфів, кіммерійців, таврів, готів, аланів, кипчаків і  багатьох інших етносів, що проживали на території Криму. 

Утворившись у 1441 році, держава кримських татар припинила існування  в результаті анексії Криму Російською імперією в 1783 році. За правління  хана Узбека (1312-1342 роки) державною релігією став Іслам. 

З кінця XVIII – в XIX століттях відбувалось фактичне витіснення кримських  татар з Криму. Обезземелення, релігійні утиски і русифікаторська  політика — такими були основні причини кількох хвиль еміграції  кримських татар. 

Після Лютневої революції 25 березня 1917 року в Сімферополі було обрано  Тимчасовий Кримсько-Мусульманський виконавчий комітет на чолі з  Номаном Челебіджиханом – юристом, богословом, поетом, публіцистом.  На засіданнях Курултаю в грудні 1917 року було проголошено створення  Кримської Народної Республіки та ухвалено демократичну Конституцію,  першу у мусульманському світі. Серед іншого в Конституції йшлося  про: незалежність законодавчої, виконавчої, судової влади; право на  самовизначення всіх народностей; рівність, а саме скасування станових  привілеїв, повне рівноправ’я жінок з чоловіками; свободу особистості,  слова, друку, зібрань. 

Однак проіснувала Республіка недовго: в січні Крим окупували  більшовики. 23 лютого 1918 року Челебіджихан був убитий, а його тіло  викинуто в море. 

18 жовтня 1921 року постановою ВЦВК і РНК утворена Кримська Радянська  Соціалістична Республіка — автономія у складі РРФСР. Було прийнято  Конституцію Республіки, згідно з якою офіційними мовами стали  кримськотатарська й російська.

1920-30-ті роки — суперечливий період у розвитку кримськотатарського  народу. В Криму було проголошено принцип пріоритетної підтримки  корінного народу – кримських татар (політика т.зв. “коренізації” або  “татаризації”). Але вже у другій половині 1920-х почалися репресії під  гаслом боротьби з місцевим “націоналізмом”, причому настільки люті, що  в передвоєнні роки національної інтелігенції практично не залишилося.  

17 квітня 1938 року була розстріляна велика група представників  кримськотатарської інтелігенції та політичної еліти. Серед них  такі відомі імена як Усеїн Боданінський, Асан Сабрі Айвазов,  Абдулла Лятіф-Заде, Осман Акчокракли та інші. Ще до того,  у травні 1928 року було розстріляно главу КримЦВК Велі  Ібраїмова. Після розстрілу влада ініціювала процес проти членів  кримськотатарської партії “Міллі-Фірка”. Репресіям піддалося і  кримськотатарське духовенство.

У 1921-1923 роках у Криму був голод, спровокований заготівельною  політикою радянської влади. Померло близько 100 тисяч осіб, з них  приблизно 76 тисяч – кримські татари. Попри те, що голод 1932-1933  років на півострові був слабший ніж на решті території України, в пам’яті  кримських татар ця трагедія запам’яталася порятунком українців, які  рятувалися в Криму від голоду. Крім голоду, в період колективізації в  Криму тільки в 1930-1931 роках було розкуркулено і вислано близько 25-30  тисяч осіб. 

Світанок 18 травня 

18 травня 1944 року на світанку військами НКВС було розпочато  депортацію кримських татар. Операція тривала три дні: людей примусово  доставляли на залізничні станції, де завантажували до товарних вагонів,  не пристосованих до перевезення людей. Основну частину депортованих  склали жінки, люди похилого віку і діти. Постанова “Про кримських татар”  №5859сс не оголошувалася при виселенні, людям давали на збори  15-20 хвилин. В результаті сутичок з солдатами чимало жінок було побито  і поранено. Депортовані були завантажені в ешелони для перевезення  худоби по 120-150 осіб. За спогадами очевидців, в дорозі їх не годували,  не було елементарної медичної допомоги, померлих викидали прямо по  дорозі. Останній ешелон з депортованими кримськими татарами прибув  у місця вигнання 8 червня 1944 року. Велика частина кримських татар  опинилася в Узбекистані — близько 151 тисяч осіб.  

Місцеві жителі сприймали їх вороже, як зрадників і ворогів.  Кримськотатарські спецпереселенці були відправлені на будівництво  Фархадської ГЕС в м. Бекабаді, рудники “Койташ” в Самаркандській  області і “Ташкент-Сталінвугілля”, в колгоспи і радгоспи Ташкентської,  Андижанської, Самаркандської області, Шахрізябського, Кітабського  районів Кашкадар’їнської області. Здебільшого розміщені вони були  в непристосованих для житла бараках, а на руднику “Койташ” і зовсім  опинилися просто неба.  

Опинившись в умовах незвичного клімату, без елементарних умов  існування, люди були поставлені на межу життя і смерті. Серед прибулих  в Узбекистан кримських татар практично відразу ж спалахнула епідемія  малярії та шлунково-кишкових захворювань. 

За офіційними даними, тільки в перші місяці вигнання – з травня по  листопад 1944 року від хвороб і виснаження в Узбекистані померло  10105 спецпереселенців з Криму, тобто близько 7% від числа  прибулих. Протягом 1944–1956 рр. через надсмертність, спричинену  депортацією, та умовами перебування у спецпоселеннях,  загинуло 49 200 осіб. На перші чотири роки перебування у  вигнанні припадає 65.9 % загальної кількості загиблих. Згідно з  переписом Національного руху кримськотатарського народу, за  перші роки депортації померло 46,2% народу.  

Об’єктом геноциду був не тільки кримськотатарський народ, але і його матеріальна культура 

Після виселення кримських татар радянською владою ліквідовано:  

▷ 112 особистих бібліотек 

▷ 640 бібліотек початкових шкіл 

▷ 221 бібліотека середніх шкіл 

▷ 360 хат-читалень 

▷ 30 районних, 60 міських бібліотек 

▷ 861 кримськотатарська школа 

▷ 24 музеї 

▷ редакції кримськотатарських газет і журналів, радіо, театри, музеї, вищі  і спеціальні навчальні заклади 

▷ книжковий фонд кримськотатарською мовою, сотні унікальних  рукописів 

▷ 63 оркестри 

▷ 1600 кав’ярень 

▷ 237 колективів художньої самодіяльності 

▷ Зрівняно із землею 2400 кладовищ, знищені надгробні пам’ятники,  святині, будівлі мечетей і медресе передані під магазини, клуби, склади 

▷ Переобладнано в психлікарню будівлю найстарішого духовного  навчального закладу Зинджирли медресе  

▷ Вилучено у кримських татар 80 тисяч будинків, 34 тисячі присадибних  ділянок, 15740 голів худоби, 420000 одиниць посуду, меблів, одягу,  предметів домашнього вжитку. Жодній кримськотатарській сім’ї нічого  з усього вилученого 1944 року не повернули досі 

▷ Змінено у 1944-1945 роках в Криму кримськотатарські топоніми та  гідроніми 

▷ Перейменовано 11 райцентрів та 327 сіл із кримськотатарськими  назвами

У доповіді М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС вперше було сказано про  несправедливість, допущену стосовно виселених народів. А Указ  Президії Верховної Ради СРСР від 28.04.1956 “Про зняття обмежень щодо  спецпоселення з кримських татар, балкарців, турок — громадян СРСР,  курдів, хемшилів і членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної  війни”, який з’явився незабаром, скасував режим спецпоселень згаданих  народів і звільнив їх від адміністративного нагляду.  

Зняття обмежень, у випадку кримських татар, не передбачало  повернення майна, конфіскованого при виселенні, а також  повернення на Батьківщину. Уже наприкінці 1956 року була  прийнята Постанова Політбюро ЦК КПРС “Про відновлення  національних автономій калмицького, карачаївського,  балкарського, чеченського і інгушського народів” (24.11.1956). У  1957 році розпочалась репатріація цих народів. Кримські татари,  німці та турки-месхетинці такої можливості не отримали. 

Підйом національного руху кримських татар 

Друга половина 1950-х років – перший підйом національного руху  кримських татар, за що радянський тоталітарний режим чинив арешти та  затримання. Перший політичний процес над активістами відбувся у 1961  році. Енвер Сеферов і Шевкет Абдурахманов були засуджені до 7 і 5 років  позбавлення волі відповідно за виявлені у них листівки із закликами до  співвітчизників боротися за повернення на Батьківщину.  

У 1962-1967 роках пройшло ще кілька судових процесів проти активістів  кримськотатарського руху у Фергані й Андижані. Усього в 1966-1967  роках в Узбекистані, за даними Прокуратури СРСР, були притягнуті  до кримінальної відповідальності “за антигромадські прояви на  націоналістичному ґрунті” 59 осіб з-поміж кримських татар, з них: за  хуліганство — 55, за наклеп — 3, за розпалювання національної ворожнечі  – 1. З метою “запобігання порушень громадського порядку” 766 кримських  татар в 1966 році і в січні 1967 року були викликані в органи міліції для  “ознайомлення з кримінальним законодавством”. 

1967 року прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про громадян  татарської національності, які раніше проживали в Криму”, основна  ідея якого полягала в тому, що кримські татари “вкоренилися в місцях  нинішнього проживання, повернення їх до Криму недоцільне”.  Указ скасовував рішення державних органів у частині, яка містила  звинувачення щодо “громадян татарської національності, які проживали  в Криму”, але стверджував, що вони “вкоренилися на території Узбецької  та інших союзних республік”. У Постанові Президії Верховної Ради № 494,  ухваленій безпосередньо після Указу, говорилося про те, що “громадяни  татарської національності […] і члени їхніх сімей користуються правом,  як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського  Союзу відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і  паспортний режим”. 

Застереження про “паспортний режим” містило в собі оману, бо  передбачало створення адміністративних перешкод на шляху до Криму.  Без прописки, тобто реєстрації, кримські татари не могли придбати  будинок та влаштуватися на роботу. Тим не менш, вже до кінця вересня  1967 року до Криму прибуло близько 2000 кримських татар, однак  практично ніхто з прибулих прописаний не був. Але потік не зменшувався. 

До початку 1968 року різко збільшилася кількість листів від кримських  татар до вищих державних інстанцій. Усі вони містили прохання дати  вказівки кримській владі, аби ті припинили чинити перешкоди в прописці.  Протягом наступних років влада втілювала в життя політику “Крим без  кримських татар”.  

Для кримських татар в Криму не було прописки, населенню  півострова було заборонено продавати житло кримським  татарам, а куплені будинки зносилися бульдозерами. Тих, хто не  бажав миритися з цим, притягали до судової відповідальності  нібито “за порушення паспортних правил”. На знак протесту проти  цієї політики 23 червня 1978 року піддав себе самоспаленню  Муса Мамут.

Новий підйом національного руху після  початку перебудови  

У липні 1987 року кримські татари вийшли на Червону площу у Москві  з вимогою повернути народ на Батьківщину. 1989 року почалося масове  повернення кримських татар на історичну Батьківщину. Кримські татари,  які повернулися на початку 1990-х років, почали будівництво власного  житла з нуля, проживаючи сім’ями в землянках, наметах без води,  електрики і тепла. В умовах штучних перешкод, створених місцевою  владою і відсутності можливості придбання житла, кримські татари  розпочали самостійне будівництво 300 селищ компактного проживання. 

26 червня 1991 року відбувся Другий Курултай кримськотатарського  народу. Був обраний Меджліс — представницький орган кримських татар. 

У перші роки після повернення відродився кримськотатарський театр,  були створені фольклорний ансамбль “Кирим”, національна бібліотека  імені І. Гаспринського, музей історичної та культурної спадщини кримських  татар, перші радіо- і телепередачі кримськотатарською мовою, почалося  будівництво шкіл і мечетей. 

Проте сьогодні росія продовжує здійснювати системні практики, що  спрямовані на знищення кримських татар, які незгодні з окупацією  Кримського півострова та засуджують злочинні дії країни-окупантки.  Руйнування культурних та історичних пам’яток корінного народу України,  затримання та переслідування людей, обшуки в будинках, переписування  історії, погрози та тиск, незаконна мобілізація до лав російської армії —  та реальність, яку створила росія на території Кримського півострова з  2014 року. Тільки деокупація Криму та відновлення контролю України  над півостровом допоможе відновити справедливість, права та свободи  людей, зокрема представників кримськотатарського народу. 

Що варто пам’ятати  

◆ Депортація кримськотатарського народу радянським тоталітарним  режимом є актом геноциду. Здійснювалися умисні вбивства,  заподіяння серйозних тілесних ушкоджень, навмисно створювалися  життєві умови, направлені на фізичне знищення кримських татар. У  Канаді, Латвії, Литві, Польщі, Естонії та Чехії депортація визнана актом  геноциду кримськотатарського народу. Україна працює над подальшим  визнанням акту геноциду іншими країнами. 

◆ Комуністичний режим СРСР та згодом росія цілеспрямовано  поширювали протягом десятирічь міф про кримських татар щодо  “зради”. І сьогодні країна-окупантка використовує цей наратив для  поширення мови ворожнечі, утисків та розбрату в окупованому Криму. 

◆ РФ продовжує політику утисків кримських татар, а саме:  цілеспрямовано порушує права корінного народу України, здійснює  незаконний призов на військову службу, руйнує культурну спадщину,  фальсифікує історію, мілітаризує освіту та суспільне життя.  

◆ РФ заперечує геноцид кримських татар в 1944 році та не бере  відповідальності за сталінські репресії та депортацію. 

◆ Російська імперія та її правонаступники — Радянський союз та рф  цілеспрямовано здійснювали примусові та напівпримусові витіснення  кримських татар з моменту захоплення території Кримського  півострова у XVIII ст., викреслювали та переписували історію  корінного народу України, адже історична спадщина кримських татар  та сама їх присутність на півострові несла загрозу для утвердження  сфабрикованого міфу “про ісконну приналежнісь Криму до росії”,  заважала політиці російської колонізації Криму. 

◆ З моменту окупації АР Крим та м. Севастополя у 2014 році рф  цілеспрямовано чинить репресії проти кримськотатарського народу,  продовжуючи злочини тоталітарного радянського режиму та російської  імперії.

◆ Український народ, який зазнав переслідувань та репресій, а  також став жертвою радянського геноциду Голодомору 1932- 1933, всіляко усвідомлює та поділяє біль депортації — геноциду  кримськотатарського народу, — це спільна трагедія, трагедія  українського народу. Україна працює над тим, щоб геноцид  кримськотатарського народу був визнаний на міжнародному рівні,  а також і іншими націями, які постраждали від схожих злочинів  тоталітарних режимів. 

◆ Через 80 років після депортації рф продовжує тоталітарні, радянські за  характером, імперські традиції поневолення, здійснюючи комплексні  та системні репресії кримських татар, які незгодні з окупацією  Кримського півострова та наближають звільнення Криму.  

◆ РФ створює умови для “тихої депортації” кримських татар через  репресії, загрози, впровадження політики “русского миру” та наративу  “священної війни” проти України та Заходу. 

◆ РФ принесла в Крим політично вмотивовані переслідування,  насильницькі зникнення, вбивства, позбавлення свободи слова та  віросповідання, мілітаризацію дитинства, продовжує тоталітарні  традиції репресій кримських татар. 

◆ Прямі нащадки традицій та методів НКВС, російські силові структури  послуговуються тими ж самими методами, створили на території  окупованого Кримського півострова осередок репресій, страху,  цілеспрямованих порушень прав людини, корінних народів України. 

◆ Поки адекватно не оцінено злочини проти людяності, геноцид  кримських татар — завжди є можливість повторення страшної  практики знищення національних спільнот, що й здійснюється країною окупанткою сьогодні. 

◆ Злочин геноциду кримських татар є складовою російської політики  колонізації, злочином проти людяності. 

◆ Після тимчасової окупації Криму країна-агресорка так само як і 81  рік тому радянський тоталітарний режим здійснює злочин проти  міжнародного гуманітарного права — заміщення населення Криму.  Цілеспрямовано підтримується та стимулюється міграція росіян на  кримську українську землю, Батьківщину кримських татар.

Проєкт Dovidka.info Центру стратегічних комунікацій у співпраці з АТ «Укрзалізниця» підготували короткий відеоролик із правилами безпечної евакуації пасажирів під час подорожей залізницею.

У відео наголошується, що під час повітряної тривоги поїзди зазвичай продовжують рух, а зупинка здійснюється лише у разі виникнення прямої загрози для поїзда. У такій ситуації провідник попереджає пасажирів і надає чіткі інструкції. Важливо зберігати спокій та виконувати вказівки працівників залізниці.

Ролик нагадує базові правила безпеки:

– уважно слухати провідника та виконувати інструкції;

– тримати напоготові лише найнеобхідніше, а великі валізи залишати у вагоні,

щоб уникнути тисняви;

– виходити організовано, за можливості допомагаючи іншим;

– бути уважними поблизу колій та враховувати можливі небезпеки;

– після виходу відійти на безпечну відстань і, за можливості, перейти до

укриття;

– повертатися до вагона лише за вказівкою провідника.

Окремо у рамках проєкту Dovidka.info підготовлено серію інфокарток-порад для подорожей під час війни: що мати напоготові, як підготуватися до можливої евакуації, як вийти на зв’язок без інтернету тощо.

Іван Оксенчук — ровесник української незалежності. Народився 30 вересня 1991 року. Після закінчення школи у сусідньому селі Мельниця навчався у Ковельському професійно-технічному училищі. Упродовж десяти років працював у нашому місті на приватному підприємстві.

У 2015 році він створив сім’ю. Разом із дружиною Іванною вони виховували двох маленьких синів — Марка та Павла. Для дітей він був люблячим татом, для дружини й батьків — надійною опорою, для друзів — людиною, на яку завжди можна було розраховувати. За що б не брався — усе робив якнайкраще, відповідально, по-справжньому.

17 червня 2022 року Іван був призваний до лав Збройних Сил України та зарахований до складу військової частини А1008.

Саме в той час родина чекала на народження другого синочка. Вперше тато взяв маленького Павлика на руки, коли тому було вже два місяці — під час короткої відпустки.

Спочатку у війську чоловік займався логістикою, доставкою всього необхідного для побратимів. А у 2025 році його перевели до мінометного підрозділу. Відтоді — передова, бойові позиції, постійний ризик і надлюдське виснаження.

За віддану і сумлінну службу Івана Оксенчука було нагороджено  відзнакою Міністра оборони України «Хрест доблесті».

Як пригадує дружина, один із найважчих бойових виходів тривав із початку грудня й до квітня, коли Іван безперервно перебував на позиціях. Це були надзвичайно складні дні — холод, небезпека, постійні обстріли, ворожі дрони. Виходити з позицій доводилося вночі, у густий туман, аби не потрапити під ворожий вогонь. І навіть там він знаходив можливість набрати дружину, почути голоси дітей, сказати, що все добре.

Нещодавно була така бажана відпустка — 17 днів удома, поруч із найріднішими. Стільки всього напланували, стільки задумали.

Трохи більше тижня тому він знову вирушив на фронт. Пішов на бойове завдання… з якого,  на жаль, уже не повернувся. Скид ворожого дрона став смертельним.

Майстер мінометного взводу, старший солдат Іван Оксенчук загинув 13 травня 2026 року внаслідок ворожого обстрілу поблизу населеного пункту Осинове Куп’янського району Харківської області.

Івану назавжди 34… Молодий. Красивий. Люблячий. Чесний. Він віддав своє життя за незалежність України, за майбутнє своїх дітей, за кожного з нас.

Дякуємо тобі, воїне, за мужність, стійкість і жертовність.

Щирі співчуття дружині Іванні, маленьким синам, мамі Ользі Миколаївні, татові Василю Івановичу, братам Сергієві та Миколі з родинами, усім, хто знав і любив цю надзвичайно світлу людину.

Вічна пам’ять і слава Герою.

Сандармох, Соловки, Колима, Норильськ, Кенгір — це лише окремі назви місць, де Україна втратила цвіт своєї нації. Мільйони наших людей пройшли крізь жорна тюрем і таборів ГУЛАГу.

Щороку у третю неділю травня ми вшановуємо пам’ять жертв політичних репресій — тих, чиї долі були зламані тоталітарним режимом. Тисячі невинно засуджених зазнали арештів, заслань, катувань і розстрілів лише за право бути вільними, говорити рідною мовою, мати власну думку та любити свою Батьківщину.

Напередодні у Ковелі відбувся пам’ятний захід, який розпочався у міській публічній бібліотеці. Присутні згадали трагічні сторінки історії та хвилиною мовчання вшанували пам’ять невинно закатованих українців.

Серед тих, кого прагнули знищити, були вчителі, митці, письменники, селяни, священники, науковці та військові — усі, хто не вписувався в рамки радянської системи. Багато імен і досі залишаються невідомими, а правда про ці злочини десятиліттями замовчувалася.

Разом із тим були представлені історії людей, які жили поруч із нами, чиї долі також були понівечені репресивною машиною.

Учні військового ліцею імені Героїв Небесної Сотні та ліцею імені Олени Пчілки презентували свої дослідницькі роботи про наших землячок — жінок, які були зв’язковими Української повстанської армії та постраждали за свої переконання.

Зокрема, йшлося про Ганну Зелену. Із 15 років вона була зв’язковою УПА, допомагала повстанцям, передавала повідомлення, збирала й виготовляла необхідні речі для підпілля. За доносом її заарештували у 1945 році, після чого засудили до десяти років каторги. Покарання відбувала в Норильську, де згодом стала учасницею повстання політв’язнів 1953 року та зазнала поранення.

Ще один наш земляк — Іван Шевко, уродженець хутора поблизу Облап, який мешкав у селі Вербка. Ще в юному віці він став зв’язковим Української повстанської армії. За свою участь у визвольному русі згодом був засуджений радянським судом і відбував покарання в одному з концтаборів рф.

Також згадували Катерину Бородюк та Михайлину Рабко — зв’язкових УПА, багаторічних в’язнів сталінських таборів, які після повернення брали активну участь у громадському житті Ковеля, були членкинями “Союзу Українок”.

Своїми архівними знахідками та родинними історіями поділилася й Валентина Клюнтер — письменниця, поетеса, краєзнавиця, членкиня Ковельської філії «Союзу Українок». Вона розповіла про долі своїх рідних та односельчан із села Секунь.

Ці історії звучать особливо гостро сьогодні, коли Україна знову переживає випробування війною. Як і десятиліття тому, українські родини чекають своїх рідних — нині вже з російського полону. Терор знову став реальністю.

Пам’ять про жертв політичних репресій нагадує: свобода, гідність і право бути собою завжди мають високу ціну.

Міський голова Ігор Чайка та секретар міської ради Оксана Багнова разом із ковельчанами поклали квіти до меморіальної стели «Хрест пам’яті жертв більшовицького терору». Спільною молитвою пом’янули тих, хто пішов у небуття. Панахиду за загиблими відслужили священники Православної Церкви України.

 

 

 

Учора відбулося чергове засідання виконавчого комітету, яке провів міський голова Ігор Чайка. У ході роботи розглянуто 39 питань.

Частина з них стосується надання матеріальної допомоги на лікування людям, які опинилися у складних життєвих обставинах, мають рідкісні захворювання або проходять лікування онкологічних захворювань.

Фінансову підтримку також отримають поранені військовослужбовці, які брали безпосередню участь у відсічі збройної агресії російської федерації проти України й мешканці громади, які прийняті на військову службу за контрактом до Збройних Сил України.

Інформацію щодо виконання бюджету Ковельської територіальної громади за перший квартал 2026 року представила начальник фінансового управління Валентина Романчук.

За звітними даними  до бюджету, з урахуванням міжбюджетних трансфертів, надійшло 334,2 млн грн, що становить 101,6 відсотка від планових призначень. Приріст власних доходів порівняно з аналогічним періодом минулого року – 13,8 відсотка або 27,3 млн грн.

Найбільшу питому вагу у структурі надходжень становить податок на доходи фізичних осіб — понад 52 відсотки. У порівнянні з минулим роком доходи від  ПДФО зросли більш ніж на 13 млн грн.

Як зазначила Валентина Романчук,  починаючи з лютого, усе перевиконання бюджету спрямовується на захищені статті видатків, а також на потреби Збройних Сил України.

Зокрема, видатки, пов’язані з війною, становили 27 млн грн. Це: підтримка ЗСУ, виплати військовослужбовцям, підтримка захисників, а також забезпечення харчування військових, які проходять лікування у медичних закладах громади.

Також члени виконкому заслухали інформацію про виконання Програми економічного і соціального розвитку Ковельської територіальної громади за перший квартал 2026 року.

Прийнято рішення про надання дозволу фізичній особі-підприємцю на встановлення станцій зарядки електромобілів на вулиці Володимирській, 135 із проведенням благоустрою прилеглої території та погодженням необхідної проєктної документації.

Крім того, затверджено положення та склад опікунської ради з питань захисту прав повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки. Розглянуто питання щодо захисту прав дітей, розподілу, обліку та приватизації житла.