Ковельчанину Артемові Кузьмичуку було лише 27 років. Вік, коли відкриваються нові можливості, коли людина будує плани, мріє, закохується, коли стільки ще попереду. Та війна забрала його життя, залишивши по собі світлі спогади та безмірну вдячність за його подвиг.
Сьогодні громада попрощалась з молодим офіцером, своїм земляком. Під час громадянської панахиди міський голова Ігор Чайка говорив про Артема не лише як про Захисника, а й як про людину, якою він був.
Артем народився 30 січня 1999 року в Ковелі. Навчався у загальноосвітній школі №1. Він вирізнявся неабиякими здібностями до математики, а згодом — до фізики та інформатики. Був розумним, наполегливим, цілеспрямованим. Брав участь у конкурсах та олімпіадах, здобуваючи призові місця. Рідні та друзі згадують його як добру, щиру людину, сповнену тепла та життєвих планів.
Важливу роль у формуванні його характеру відіграла участь у літньому патріотичному таборі «Волинська Січ», де молодь виховували в дусі любові до України, взаємопідтримки та братерства.
Прагнучи здобути омріяну професію програміста, Артем вступив до Національного авіаційного університету в Києві. Там же закінчив військову кафедру та отримав звання молодшого лейтенанта. Після навчання працював у Національній службі здоров’я України.
З початком повномасштабного вторгнення прагнув добровільно стати на захист країни. Проте рідні переконали його дочекатися 25-річного віку. Крім того, його знання та професійний досвід у сфері інформаційних технологій були надзвичайно важливими для країни й у тилу.
Тоді Артем жив у столиці. Саме там він уперше побачив війну зовсім близько. Під час одного з російських ракетних ударів вибух стався неподалік від нього. Лише мить і вчасне рішення впасти на землю врятували йому життя.
Улітку 2024 року Артема мобілізували до лав Збройних Сил України. Він розпочав службу у складі 141-ї окремої механізованої бригади. Знання програмування та сучасних технологій стали важливою складовою його військової роботи, адже сьогоднішня війна ведеться не лише зброєю.
За час служби Артем зарекомендував себе відповідальним і професійним офіцером. Отримав звання лейтенанта, а згодом — старшого лейтенанта. Виконував бойові завдання на Запорізькому та Донецькому напрямках.
У травні цього року після реформування підрозділу його перевели до 98-го окремого протитанкового батальйону військової частини А5216. Саме там він обіймав посаду начальника групи зв’язку та кібербезпеки штабу.
Дуже близькою людиною для Артема була мама. Навіть перебуваючи на фронті, він знаходив час для довгих телефонних розмов, ділився думками, підтримував її та будував плани на майбутнє.
Особливо чекав на другу половину травня. Мав отримати відпустку і хотів поїхати до Києва — міста, яке дуже любив.
Але війна вирішила інакше. У ніч із 20 на 21 травня під час виконання бойового завдання автомобіль, у якому перебували четверо військовослужбовців, потрапив під ворожий обстріл. Усі зазнали поранень. Найважчі травми отримав Артем.
Після цього було тривале лікування: спочатку — у Запорізькому військовому госпіталі, потім — у лікарні імені Мечникова в Дніпрі, згодом — у Головному клінічному військовому госпіталі в Києві.
Лікарі робили все можливе. Рідні безперервно молилися та вірили у диво. Сам Артем до останнього боровся за життя. Та 7 червня його серце зупинилося.
Сьогодні важко знайти слова, щоб передати всю глибину цього горя. Важко змиритися з тим, що ще одна українська родина отримала звістку, яка розділила життя на «до» і «після». Важко усвідомити, що згасло таке молоде життя…
Щирі співчуття мамі Світлані Володимирівні, батькові Василю Степановичу, братові Максиму, дідусеві Володимиру Варфоломійовичу, усім рідним, друзям і побратимам Артема.
Старшого лейтенанта Артема Кузьмичука поховали на Алеї Героїв міського кладовища.
Світла пам’ять Захиснику України.
Вічна слава Герою.
